Глава 11. Ціна історичного реєстру

Світанок, який так і не зміг піднятися над містом, застряг у задимлених провулках брудно-сірою, жирною на дотик імлою. Марк, Олена та Ігор просувалися вздовж стін історичного кварталу, майже втискаючись у мокру цеглу фасадів.

Ігор ішов посередині, машинально витираючи рукавом джинсовки липкі залишки Світланиного варення зі щоки, і гарячково бурмотів: 

— Ні, ну ви бачили?! Справжня комедія, їй-богу! «Пригоди трьох дурнів на руїнах залізниці»! Сергій Іванович із Толиком урочисто покрокували на тринадцяту лінію «годувати Ванька», бо малий, бачте, без гарячого супу не переживе апокаліпсис... А мене хто спитав?! Я особисто наполягав: хлопці, треба зайти в цілодобовий магазин, купити нормальної провізії, консервів, водокачалку якось замутити! Бо якщо нас тут замурують, ми не від Резніка загинемо, а від голоду, жуючи старі книжки!

Проте після шаленого адреналіну в депо його гумор звучав награно й тонко — Ігоря колотило від могильного, протиприродного холоду, який тепер сочився з кожної підвальної решітки.

— За провізією сходимо після повернення Толика й Івановича, — пообіцяла Олена.

Вони звернули у глухий тупик, що вів до чорного входу до «Раритету», і одночасно завмерли...

Прямо на бетонному порозі, перегороджуючи шлях до дверей, лежав великий, худий чорний кіт. У його позі не було нічого від звичайної домашньої тварини. Він лежав на боці, піднявши задню лапу і з огидним, вологим чавканням повільно вилизував власне підхвістя. Світло від ліхтарів блякло навколо нього, стискаючись у брудні сірі цятки. Марка прошив товстий шар липкого поту — він миттєво впізнав цього котячого виродка. Точно таку ж тварину він бачив перед входом до хмарочоса Резніка у Новому місті, тільки там він був доволі жвавим. І саме після того, як ця тварюка перебігла перед його носом, почало все йти шкереберть.

Кіт раптом перестав лизатися. Його голова повернулася до людей із сухим, хрустким звуком, наче шийні хребці всередині були з пластику. Тварина витріщилася на них. Цього разу в його очних ямках не було зіниць — там пульсував суцільний, попелясто-білий морок затемнення. Кіт вигнув спину, його паща розкрилася неймовірно широко, оголюючи чорні безкровні ясна, і видав довге, глухе, майже людське шипіння, від якого у Ігоря підкосилися коліна.

Тієї ж миті чорна шерсть тварини почала втрачати об'єм. Вона на очах перетворилася на пласку жирну пляму на бетоні, яка з тихим сичанням просто всмокталася у шпарину між порогом і дверима. Повітря навколо різко запахло озоном і гнилою водою.

— Воно... воно зайшло всередину? — прошепотів Ігор, затискаючи рота долонею, щоб його не знудило. — Олено, воно в лавці?

Марк не відповів. Він міцніше притис до грудей трофейну теку інженера, виставив уперед ліву руку з обручкою на мізинці й різко штовхнув двері підвалу.

Всередині панувала звична, тиснява тиша, але повітря здавалося отруєним. Анна сиділа за своїм столом. Її обличчя було блідим, як реставраційний пергамент, а пальці так сильно стискали скальпель, що біліли нігті. Олівці на столі лежали ідеально паралельно, але один із них був зламаний навпіл — грифель розкришився об дерево.

— Вони були тут, — не піднімаючи очей, холодно промовила Анна. Її голос тремтів. — Поки вас не було. Двоє. У чорних, бездоганно випрасуваних костюмах. Вони пахли... нічим. Навіть пилом не пахли, хоча у нас підвал. Вони не кліпали, Марку. Жодного разу за двадцять хвилин розмови. — Нарешті вона підняла на хлопця перелякані очі.

Олена підскочила до неї:

— Хто вони, Анно? Що їм було треба?

— Агенти Резніка з Департаменту реновації.— Анна механічно, не звертаючи уваги, схопила олівець, який щосили почала крутити в руках.  — Вони принесли документи на терміновий викуп лавки за якісь божевільні, нереальні гроші. Сказали, що будівля в «аварійному стані» і її знесуть першою під час інфраструктурної перебудови. Вони розмовляли так... наче згенеровані машиною. Синхронно. Я відмовила, і тоді один із них посміхнувся. — Олівець під пальцями Анни тріснув навпіл. Проте вона навіть не звернула уваги, встромивши переляканий погляд в обличчя Олени.—  Його рот відкрився, а щоки залишилися нерухомими. Вони сказали, що повернуться з паперами про примусове відчуження.

Марк стис зуби, відчуваючи, як золото на мізинці починає пекти шкіру. Схоже, логістичний алгоритм Резніка ще не знав, що лавка — це секретна п'ята верхівка зірки, але він уже сліпо прораховував цей квадрат, намагаючись випалити його під залізобетон Нового міста.

— Увімкніть це чортове радіо чи телевізор, — хрипко наказав Марк. — Треба знати, що нагорі.

Ігор тремтячими пальцями клацнув тумблером старого пузатого «Електрона». Екран замиготів сірими смугами «снігу», наче крізь перешкоди пробивався чийсь чужий, важкий сигнал. Нарешті з’явилася картинка.

Кадри ранкового депо показували з гвинтокрила. Будівля була повністю затягнута густим, жирним димом, а з підвальних вікон виривалися брудні фонтани іржавої води Толика. Диктор із суцільно чорними, матовими очима говорив рівним, заспокійливим голосом:

«...в епіцентрі Старого міста терористичними угрупованнями вчинено масштабну техногенну диверсію. Рух усіх пасажирських та вантажних потягів через залізничний вузол повністю припинено на невизначений термін. Ситуація під контролем Департаменту містобудування. Рівень забруднення повітря сірим інверсійним туманом залишається в межах допустимої норми. Просимо містян не піддаватися паніці й не залишати укриттів без особливої потреби...»

— Вони ізолювали залізницю, — прошепотіла Олена, дивлячись на екран. — Вони відрізають нас від зовнішнього світу.

«...і до екстрених новин», — голос диктора став на тон нижчим, перетворюючись на глухе механічне гудіння. «Сьогодні на території четвертого сектора реновації — старої клінічної лікарні — було виявлено тіло літнього чоловіка. За попередніми даними, громадянин вчинив самогубство, стрибнувши з даху покинутого корпусу через тривалий психічний розлад. Особу встановлено...»