Глава 10. Коротке замикання

Коли Світлана втретє відрізала, що нікуди не піде з поста через потрійну премію та зимову куртку для сина, Марк зрозумів: вмовляння закінчилися. За скляними вікнами диспетчерської вежі залізничне депо Старого міста повільно занурювалося у брудно-сірі, похмурі сутінки світанку, який так і не зміг пробити туман Хтоноса. На коліях унизу вже метушилися «затемнені» робітники Резніка в чорних будівельних касках. Вони рухалися неприродно синхронно, із глухим хрустом у суглобах, розмотуючи товсті котушки кабелів для детонаторів.

— Часу немає, — Марк різко розвернувся до команди, перевіряючи, як щільно сидит мамина обручка на мізинці лівої руки. — Світлана тримає стрілки вручну, потяги курсують, і Резнік не ризикне підірвати депо, поки на коліях пасажирські склади. Але будівельники майже готові. Вмикаємо аналоговий саботаж. Робимо об'єкт непридатним для підриву прямо зараз.

Ігор у цей момент гарячково крутився по диспетчерській — від панічного страху його двадцятип'ятирічний мозок вимагав термінових вуглеводнів. Він помітив на мікрохвильовці пластиковий контейнер із написом маркером «Ваньку не чіпати» і почав гарячково зазирати всередину.

— Олено, Марку, я зараз просто втрачу свідомість від голоду й стресу! — заверещав Ігор на всю вежу, розмахуючи тремтячими руками. — У нас тут кінець світу, за нами маріонетки бігають, а в мене цукор упав! Як я буду відволікати цю зомбі-охорону Резніка, якщо я...

Світлана, навіть не відриваючись від залізничного селектора, з блискавичною реакцією жінки, яка звикла розраховувати тільки на себе, запустила руку в контейнер. Вона вихопила звідти великий, холодний, густо замащений домашнім варенням сирник і з розмаху, не дивлячись, просто заліпила його Ігорю прямо в роззявлений рот.

— Ану стули пельку, малеча, і не патякай під руку, бо графік поїздів завалю! — гаркнула Світлана, сердито перемикаючи тумблер. — Зжер? От і жуй мовчки, панікер нещасний! Це малому моєму на сніданок було!

Ігор миттєво захлинувся власним криком, затих і лише злякано вилупився на диспетчерку, безпорадно жуючи сирник і намагаючись злизати варення з носа.

— Робочий об'єм палива отримано, — Марк ледве стримав усмішку, підхопивши Ігоря за плече. — Ігорю, твій вихід. Влаштуй їм шоу на пероні. Олено, ти стежиш за пероном із верхніх сходів. Якщо «затемнені» потягнуться до вежі раніше часу — дай сигнал.

— Зрозуміла, підстрахую хлопчика, — кивнула Олена, стискаючи в руках важкий залізничний ліхтар. — Тільки ви там у підвалах довго не копайтеся!

За хвилину Ігор, усе ще дожовуючи сирник, вискочив із вежі прямо на задимлену платформу, куди якраз підкотилася перша ранкова електричка. Користуючись натовпом заспаних пасажирів, він розгорнув істерику перед «затемненими» охоронцями в чорних костюмах: розмахував брудними від варення руками, вимагав книгу скарг і погрожував перевірками податкової.

Один із беземоційних слуг Хтоноса — високий, із абсолютно пустими, скляними очима з-під каски — поволі повернув шию під неприродним кутом. Залізною, мертвою хваткою він вчепився Ігорю в горло. Повітря миттєво перехопило, перед очима замигтіли чорні плями, а від пальців охоронця крізь шкіру пропік крижаний, могильний холод.

— Ти... ти чіпаєш платника податків! — витиснув із себе Ігор. На чистій паніці він змахнув рукою і липкою від сливового варення долонею смачно заліпив охоронцю прямо у відкриті скляні очі та забрало каски.

Затемнений на секунду завмер. Його рот широко розкрився, але замість людського звуку з горла вирвалося огидне мокре шипіння. Тіньова сутність Хтоноса всередині маріонетки збунтувалася проти солодкої органіки: охоронець судорожно смикнувся, звівши судомою пальці. Хватка ослабла, і Ігор, вереснувши від жаху, вислизнув із його крижаних лещат:

— Люди, рятуйте! Охоронець на робочому місці їсть варення без довідки! — загорлав він на весь перон, вибігаючи в натовп.

Поки Ігор влаштовував хаос, Толик, Марк та Сергій Іванович із вигуком «Фазу міняти пора!» запірнули у похмурі підвали під депо.

Тут атмосфера змінювалася миттєво. Повітря було важким, із виразним запахом гнилі та озону. Толик впевнено провів Марка крізь темні інженерні коридори до засувок головного магістрального колектора Старого міста.

— Ну-бо, підсоби, кур'єр! — басом гаркнув Толик, накидаючи свій гігантський розвідний ключ на заіржавілий маховик шлюзу. — Налягай усім тілом!

Марк ухопився поруч. Метал натужно заскрипів, і в той самий момент із темної, стоячої води під їхніми ногами вирвалися дрігкі, смоляно-чорні тіньові щупальця Хтоноса. Вони не просто вчепилися в чоботи — з темряви лунали сотні тихих, шепочучих голосів, що кликали Марка по імені. Тіні миттєво почали роз'їдати шкіру взуття, залишаючи іній на металі маховика. Повітря скував страшний мороз.

— Це ще що за дрянь?! — Толик зблід, перехопивши дихання, але все ж нащупав вільною рукою молоток. — Вони... вони ворушаться! Марку, воно не крутиться!

Марк, долаючи паралізуючий жах від шепоту у власній голові, виставив наперед ліву руку:

— Це не затор, Толику! Тисни, я їх спалю!

Мамина обручка на мізинці спалахнула сліпучим теплим сяйвом. Тіні вибухнули диким, майже людським вереском, тріскаючись і розпадаючись на чорний попіл. На залізі лишилися розплавлені глинисті сліди.

— Давай разом! Три-чотири! — вигукнув Марк.

Вони зі скрипом дотиснули залізо. Засувка тріснула, і крижана, іржава ґрунтова вода з шаленим ревом вирвалася на волю, моментально затоплюючи котловани та підземні рівні депо, де будівельники розкладали тротилові шашки.

Тим часом поверхом вище Сергій Іванович підбіг до силового трансформатора. Просто над ним зі стелі вже звисали чорні нитки Хтоноса, намагаючись дотягнутися до його сивини.

— Наставили тут комп'ютерів, китайський пластик, соплі на дротах... — бурчав старий, ігноруючи потойбічне шипіння над головою та замахуючись важким ломом.

— Івановичу, обережно, там же висока напруга і тіні! — застеріг Толик, виринаючи з люка колектора.