Глава 7. Підстилка під епіцентр

Спуск у провалля під фургоном нагадував добровільне занурення в морозильну камеру, де замість фреону повітря пахло сирою доісторичною глиною та солодкуватим, нудотним смородом гнилого м'яса. Темрява тут не просто була відсутністю світла — вона здавалася живильним бульйоном для чогось Прадавнього, що століттями спало в очікуванні жертв.

Першим у діру протиснувся Сергій Іванович. Його залізничний термос зухвало дзвякнув об розвідний ключ, і луна від цього звуку покотилася чорним тунелем, наче постріл. Але цього разу луна не згасла — вона повернулася назад дрібним, сухотним шепотом сотень невидимих ротів, які жадібно ловили кожне коливання повітря.

— Тихіше, Івановичу! — шикнув Марк згори, стрибаючи за ним на вологу підлогу. Згори спустилася Олена, її подих виривався з рота густими білими клубами. Вона нервово озирнулася: простір навколо був чужим, збудованим із монолітних чорних брил, що нагадували скам’яніле, пульсуюче коріння прадавніх дерев.

— Олено, лови кошик... — зверху донісся тремтячий голос Ігоря. Він передавав у темряву паперовий пакет, що наскрізь просяк олією. — Якщо ми застрягнемо, помру хоча б ситим.

Марк увімкнув ліхтар. Жовтий промінь розрізав абсолютну, тисячолітню темряву, вихоплюючи химерні візерунки на стінах. Але світло наче не поширювалося далі: за кілька метрів воно в'язло в густому, залізистому тумані.

— Ну й халтура, — забурчав Сергій Іванович, простукуючи ключем камінь. З тріщини миттєво бризнула чорна масляниста рідина, що засичала на підлозі. — Вентиляція — нуль. Проектувальника цього підвалу без премії треба залишити...

— Сергію Івановичу, — Олена м'яко торкнулася його ліктя, тремтячи від холоду, — цьому «підвалу» кілька мільярдів років.

Кожен крок углиб дістався з боєм. Хтонос прокидався. Прадавня сутність не розривала тіла кігтями — вона повільно та методично випотрошувала глузд, пробираючись у найвіддаленіші куточки пам'яті.

Першим збій дав Марк. Жовтий промінь ліхтаря раптом згаснув, перетворившись на чорне ніщо. З усіх боків на нього посунулися стіни його фургона, але вони були зроблені з гарячої, вологої людської шкіри, яка мерзенно липла до обличчя. У вухах настирливо запищав мобільний додаток, а з темряви донеслися спотворені, гнилі голоси клієнтів. Кабіну почала заповнювати крижана, чорна вода, забираючи повітря. Вона вже сягала горла. Марк гарячково намагався намацати кнопку склопідйомника, але пальці провалювалися в м'які, пульсуючі м'язи.

Поруч стогнала Олена. Вона затиснула вуха руками, впавши на коліна: їй увижалося, що чорні брили перетворюються на високі книжкові полиці, з яких замість фоліантів на неї валяться важкі, огидні шматки сирого м'яса, засипаючи її з головою і ламаючи ребра.

Крізь гул Марк почув її передсмертний хрип. Зціпивши зуби і пробиваючись крізь марево, він засліплено схопив Олену за руку. Тієї ж секунди їхній ланцюг «заземлення» замкнувся. Психічний удар розрядився, ілюзії з шипінням розчинилися, залишивши на підлозі лише мокрі сліди.

Але позаду Ігор вже шалено розмахував пакетом і ревів від жаху. Йому здалося, що з викривленого простору на нього виходить потворна, безока істота з обличчям банківської менеджерки, чиї пальці видовжувалися у довгі, іржаві голки.

— Ні! Тільки не податкова! Катерино, я віддав картку! — його мозок, зациклений на ранковому стресі, видав карикатурну, але від того не менш лякаючу ілюзію. — Геть, бюрократи! У мене аналоговий детокс! — ревів Ігор, б'ючи уявну потвору пакетом по обличчю і намагаючись втекти назад у розлом.

Марк кинувся за ним, перехопив хлопця за комір худі й силою притис до стіни, замикаючи загальний контур.

— Ігорю, тихо! Це глюк! Отямся! — крикнув Марк, трусячи його за плечі, поки хлопець не перестав вириватися.

Лише Сергій Іванович здавався абсолютно непробивним. Його залізобетонна логіка просто ігнорувала містику. Старий знайшов на стіні глибоку тріщину, з якої просочувався слабкий чорний туман у формі прадавнього знака — символ Хтоноса, що рухався наче жива в'юнка змія.

— Рознадилися тут... Ізоляцію пробило, сифон куярить, — бурчав він.

Старий рішуче відірвав зубами шматок синьої ізоленти, заліпив символ хрест-навхрест і густо обмазав солідолом. Поступово викривлення простору в тунелі згасло, сухий тріск розчинився, залишивши лише тишу. Проте психологічний стан примушував важко дихати, хапаючи важке вологе повітря ротом, а серце так і обіцяло вискочити з грудей.

— Ну що, може далі? — через пару хвилин таки спитав Марк, посвітивши на зблідлі обличчя друзів. У відповідь усі тільки мовчки кивнули.

Вони пробиралися далі вузькими лабіринтами, де кожен крок супроводжувався огидним хлюпанням під ногами. Часом здавалося, що самі стіни дихають їм у спину, а з мороку визирають сліпі, скам’янілі обличчя тих, хто спускався сюди століття тому. Тиша тиснула на вушні перетинки, немов вода на великій глибині. Через пару сотень метрів стіни тунелю почали звужуватися. Гігантські брили поволі, ледь помітно, зсувалися, перетворюючи прохід на вузьку щілину.

— Швидше, воно закривається! — крикнула Олена, проштовхуючись першою.

Ігор, який ніс пакет із коржиками та кошик, застряг. Його рюкзак зачепився за гострий виступ.

— Ігорю, кидай барахло! — рявкнув Марк.

— Ні! Тут річний запас цукру!

Сергій Іванович, що йшов останнім, побачив, як стіна за Ігорем починає покриватися дрібними тріщинами, з яких виповзали тонкі, схожі на червів чорні відростки. Старий різко вдарив розвідним ключем по каменю біля рюкзака, відбиваючи шматок, і силою виштовхнув Ігоря вперед. Вони проскочили в останню мить перед тим, як брили зімкнулися за їхніми спинами з глухим, м'ясистим звуком.

Шлях назад був відрізаний. Попереду ж прохід уперся в суцільну монолітну стіну із брудними підтьоками. Вони опинилися у замкненому кам'яному мішку.

— Тупик... — прошепотіла Олена, обмацуючи холодний камінь. — Ми застрягли.

Світло ліхтарів знову почало гаснути й миготіти. Повітря стало настільки холодним, що подих перетворювався на іній. З темних кутків камери, прямо з-під кам’яних завалів, виринали дві постаті в брудних помаранчевих жилетах Водоканалу.