Глава 6. Ізолента та сентиментальність

Нічне місто більше не належало людям. Воно потонуло в щільній, попелясто-сірій імлі, яка не просто застигла між хмарочосами, а здавалася живою, рухливою речовиною. Світлодіодні вивіски та вуличні ліхтарі світили на повну потужність, але їхні промені стискалися, блякли й закручувалися всередину скла. Простір навколо нагадував затяжне, нескінченне затемнення, де панував могильний, пронизливий холод.

Марк ішов попереду, глибоко натягнувши на очі чорну бейсболку. За роки роботи в «Експрес-Лайн» він вивчив ці квартали як власні п'ять пальців. Камери «Безпечного міста» на кожному стовпі гарячково крутилися, вишукуючи обличчя «небезпечного диверсанта», але Марк упевнено вів свою дивну команду «сліпими планами».

Вони пролізали крізь іржаві діри в залізних парканах, перетинали закинуті прохідні двори й пробиралися через густі хащі дикого винограду, які надійно затуляли цифрові об'єктиви мерії.

— Я все розумію, — зашепотів Ігор, затинаючись від холоду й гарячково притискаючи до грудей паперовий пакет із залишками макових коржиків. — Аналоговий детокс, маскування, партизанські стежки... Але чому ми маємо йти в ногу з людиною, яка звучить як несправна залізнична колія?

Ігор кивнув назад. Замикаючий процесію Сергій Іванович важко дихав, сопів і кожні п'ятдесят метрів зупинявся, щоб звірити свій важкий механічний хронометр із мертвим попелястим диском місяця над головою. При кожному його кроці у глибоких кишенях плаща щось зловісно брязкало.

— Не тринди під руку, малеча, — забурчав Сергій Іванович, вкотре поправляючи на плечі ремінь важкого залізничного термоса. Термос зухвало бахнув об гігантський розвідний ключ у його кишені. — Сучасне планування вулиць — тьху, пластилін і картон! Жодного інженерного мислення. Розвели тут лабіринтів, нормальному робітникові пройти ніде. От у шістдесят восьмому на ТЕЦ...

— Сергію Івановичу, якщо ваш термос брякне ще хоч раз, нас почує не те що Резнік, нас почують дигери на іншому кінці області! — прошипів Ігор, підстрибуючи від чергового металевого звуку.

— Тихо, обидва, — м'яко, але строго втрутилася Олена. Вона йшла одразу за Марком, міцно стискаючи в кишені куртки важкий чавунний оберіг. — Ми майже на місці. Попереду — Зона нуль.

Четвірка зупинилася біля розірваної будівельної сітки. Перед ними височів темний, мовчазний силует закинутого Торгового центру. Бетонний пандус підземного паркінгу зяяв попереду, наче паща величезного підземного звіра. Звідти, з чорної глибини, тягнуло не просто сирістю — з підвалу просочувався важкий, солодкуватий запах доісторичного мулу та озону.

Марк дістав із кишені простий пластиковий ліхтар на батарейках. Чиркнув кнопкою. Тьмяний жовтий промінь розрізав морок.

— Телефони всі залишили? — про всяк випадок перепитав кур'єр, озираючись на команду.

— Мій розумний годинник лишився в каструлі поруч із твоїм смартфоном, Марку, — уїдливо кивнув Ігор. — Разом із моїм ментальним здоров'ям.

— Тоді вперед. Тримайтеся ближче до мене.

Вони почали спускатися по бетонному схилу. Відлуння від кроків чотирьох людей під низькою стелею паркінгу здавалася оглушливим. Навколо височіли ряди сірих бетонних колон. У темряві стояли закинуті автомобілі; їхні фари були мертві, але приладові панелі всередині салонів дивно й хаотично блимали, підкоряючись викривленій електромагнітній напрузі сутності.

Фургон «Експрес-Лайн» знайшовся в самому кінці другого рівня. Він лежав на боці, наче поранена бляшана тварина. Лобове скло вилетіло повністю, а з-під пом'ятого капота на підлогу досі повільно капала чорна, масляниста рідина.

— О! Ластівка! — Сергій Іванович рішуче витяг із кишені рулон синьої ізоленти. — Зараз ми її швиденько на колеса піднімемо, дроти перехопимо, ізолентою обмотаємо — і поїде за милу душу!

— Сергію Івановичу, вона важить три тонни і лежить на боці! — схопився за голову Ігор. — Чим ви її піднімете? Своїм оптимізмом?

— Марку, швидше, — Олена раптом схопила кур'єра за лікоть.

Повітря на паркінгу стрімко замерзало. З рота пішла густа пара. Тіні від бетонних колон навколо них почали неприродно видовжуватися самі по собі, ламаючись на стінах і стягуючись у кутки. Світло їхніх ліхтарів почало блякнути, стискаючись до розмірів крихітних німбів. Морок навколо ущільнювався, набуваючи контурів гігантських двометрових пласких людських силуетів, по краях яких пульсувало сліпуче біле сяйво затемнення.

— Олено, назад! — крикнув Марк.

Він кинувся до фургона. Бічні двері кабіни були намертво заклинені — замок деформувався під час аварії. Кур'єру нічого не залишалося, окрім як буквально запірнати всередину через проріз розбитого лобового скла, наче в темну нору.

— О ні, ні, ні! Вони йдуть! — заверещав Ігор, задкуючи і намагаючись сховатися за широку спину Сергія Івановича. 

— Ану зась, нечисть нелегальна! — гаркнув Сергій Іванович, сміливо замахуючись на найближчу пласку тінь гігантським розвідним ключем. 

Найближча тінь із білим німбом зробила плавний рух у бік Олени. Ліхтар у руках дівчини повністю згас, занурюючи її в абсолютний вакуум. Вона втратила рівновагу і почала падати, відчуваючи, як первісний холод випалює її свідомість.

— Олено, руку! — закричав Марк, наполовину висунувшись із кабіни фургона.

Він наосліп перехопив її за зап'ястя. У ту ж секунду, як їхні шкіри торкнулися, спрацював феномен «заземлення». Повітря навколо них із гучним тріском розрядилося, наче від удару блискавки. Батарейки в ліхтарях спалахнули з потрійною силою, заливаючи паркінг яскравим світлом, а прадавні тіні з глухим сичанням миттєво відступили назад у найтемніші кутки, розчиняючись у бетоні.

Ігор, який уже заплющив очі й приготувався до смерті, обережно привідкрив одне око:

— Ми... ми живі?

— Живі, малеча, куди ми дінемося, — Сергій Іванович важко віддихався, не випускаючи розвідного ключа, хоча його пальці помітно тремтіли. — Але ізоленти тут явно знадобиться більше, ніж я думав.