Глава 5. Шуми в етері

Марк сидів на потертому дивані, впершись ліктями в коліна, і вдивлявся в тріщини на паркеті, які в напівтемряві здавалися розгалуженими венами якоїсь підземної почвари. Ретро-марш із рації Сергія Івановича нарешті хрипко захлинувся, тріснув останньою розрядженою іскрою і затих. Після нього в підсобці залишився лише нудотний, тонкий запах горілої каніфолі та важка, густа тиша, у якій чути було, як десь у кутку прискорено цокає старий будильник — рівно, байдуже, наче відраховуючи залишки нормального світу.

У голові Марка панував хаос. Його звикла, впорядкована реальність, побудована на чітких алгоритмах додатку доставки, цифрових рейтингах і кольорових накладних, розсипалася на порох за лічені хвилини. Серце калатало десь у горлі, а до долонь прилипли дрібні крихти сухого пилу. Його прагматичний розум, який останні роки слухняно рахував здачу, кілометри та затори, зараз гарячково намагався вхопитися хоч за якийсь знайомий орієнтир, але логіка відмовляла. Нудота підступала до горла кожного разу, коли він згадував те неприродне, вугільно-чорне марево біля вежі.

— Геть нічого не розумію… — нарешті вичавив із себе Марк. Його голос прозвучав глухо й чужо, піднявшись із самого дна занімілих грудей. Він підвів важку голову і вставив жалісний, майже дитячий погляд в Олену, сподіваючись побачити на її обличчі хоча б тінь посмішки чи натяк на розіграш. — Тридцять років… Тридцять років я жив як абсолютно нормальна людина. Прокидався о шостій ранку за першим дзвінком будильника, ковтав паршиву розчинну каву з пластикового стаканчика, мовчки лаявся в тривалих заторах і просто возив квадратні коробки. Мій світ був простим і зрозумілим. А тепер ви дивитеся на мене і цілком серйозно кажете, що під моїми лисими шинами спить якесь прадавнє долюдське страховисько? Що воно випалює людям очі темрявою, а віцемер нашого міста — це не просто корумпований чиновник, а якийсь бісів робот? Та це ж маячня! Повна, абсолютна маячня! Мені треба до двадцятої нуль-нуль закрити накладну номер сорок, інакше електронна система заблокує мій профіль за невиконання замовлення, і я залишуся без зарплати!

— Ти йому про Хому, він тобі про - Івана! - обурено вигукнув Ігор. - Тобі вже пояснили, що можеш забути про свої замовлення назавжди! Тепер ти злочинець № 1!

— Давай —- делікатніше.—  Олена взяла карту, яку цілий день задумливо розглядала, та розклала її перед Марком. — Дивись, — вона постукала тонким пальцем по чотирьох чорних цятках. — Будівля банку «ПромБудРезерв», старе залізничне депо, головний поштамт і психіатрична лікарня на околиці. Твоєї водонапірної вежі на цій карті немає. Схоже, вона була п'ятою, центральною голкою захисного контуру, але мій дід просто не встиг її сюди внести. 

— Що за захисний контур? І чому точок п’ять? - нічого не розуміючи, промимрив Марк.

— Правильне питання, та я й сама знаю далеко не все. Начебто перші архітектори звели ці споруди з особливого сплаву чавуну прямо над тектонічними розломами. Вони забили ці будівлі в землю, як величезні цвяхи, щоб притиснути Хтоноса — прадавню долюдську сутність. Комендантська година темряви, яку ти бачив, скоріш за все, це наслідок того, що центральна печатка тріснула через знесення вежі.

Марк насупився, розглядаючи викривлену, незавершену фігуру на папері. Його прагматизм усе ще відчайдушно опирався, але логіка інфраструктури була йому зрозуміла.

— Добре, припустимо. Але є ще дещо, — Марк занервував, його пальці несвідомо стисли краї джинсової куртки, а погляд на мить став м'яким і далеким. — Мій фургон. Ігор сказав, він лежить на боці в підземному паркінгу закинутого торгового центру. Це ж зовсім поруч із вежею?

— Прямо на межі промзони, — кивнув Ігор. — А що таке? Тобі так сильно шкода цю заіржавілу коробку на колесах?

— Мені байдуже на залізо, — Марк завагався, підбираючи слова. — В кабіні, в бардачку... Там залишилася одна невелика коробочка. Мені плювати на рейтинг у додатку, але те, що всередині... я не можу це там залишити. Це особисте. Дуже цінна для мене річ, розумієте? Найцінніше, що в мене взагалі є.

Сергій Іванович у кутку підсобки раптом аж підскочив, зі свистом втягнув повітря і схвально грюкнув своїм залізничним термосом об стопку журналів — рівно тричі, «на удачу». Ігор при цьому видав звук, схожий на писк пораненого хом'яка.

— О! Чуєте? А я що казав! Хлопець діло каже! — гордо забурчав старий.Його вуса кумедно здригнулися, а очі заблищали щирим, пролетарським ентузіазмом. Перебиваючи Ігоря, який знову писнув від жаху за раритетну обкладинку «Вісника Європи», Сергій Іванович перехопив свій термос як важку гранату. — Яка, до біса, містика, коли у водія в машині недоторканний запас! Заначка! Готівка! А ви тут розвели магію, Хтонос-шмонос... Оце наш чоловік!

Старий енергійно потер замаслені долоні, аж кісточки затріщали.

— Значить так, план такий: прориваємося в паркінг, Марк забирає свій скарб, і ми нарешті отримаємо нормальний, хрусткий папір! Накупляємо всього, що треба для оборони. Я знаю один склад на товарній станції, там у Паші за зачиненими дверима лежить дефіцитний кабель, рулони нормальної чавунної арматури і німецькі трансформатори. А то нарозводили тут макулатури, хіпстери... Синя ізолента вже закінчується, а залізо під ногами іржавіє! За готівку ми зараз такий блокпост у підвалі викуємо — жодна ваша тінь з мерії крізь фазу не пройде!

Ігор гарячково висмикнув постраждалий журнал з-під термоса, притис його до грудей, наче поранене немовля, і округлив від жаху свої двадцятип'ятирічні очі:

— Сергію Івановичу, ви остаточно з глузду з'їхали?! Яка чавунна арматура в книжковій лавці?! Які залізничні блоки живлення?! Якщо ви притягнете сюди трифазний трансформатор, нас арештують за незаконну підстанцію ще до того, як ваш прадавній бог взагалі згадає про наш існування! І взагалі, Марку, ти що — контрабандист? Ти змушуєш нас ризикувати життям під цифровим прицілом Резніка заради пачки «брудних» доларів? Слава богу, що наша лавка — це просто тиха гавань, звичайний цивільний об'єкт, куди цей морок не полізе!