Глава 4. Кредит на кінець світу

Двигун фургона ревів на межі своїх можливостей, супроводжуючись зляканим, металевим хрускотом десь у глибині коробки передач. Марк вчепився в кермо так, що побіліли суглоби пальців. Його дихання було рваним, а серце калатало у грудях, наче скажений метроном.

У дзеркалі заднього виду промислова зона №4 поступово зникала у неприродній сірій імлі, але страх не минав. Навпаки, він розростався. Місто навколо змінювалося. Марку здавалося, неначе всі перехожі тільки й дивляться у його бік, ледь стримуючи бажання тицяти в його фургон пальцями. Навколо темніло як під час затемнення всередині башні, чи це темніло тільки в його очах? Але найгіршими були камери.

Марк помітив це три перехрестя тому. Кожен об'єктив системи «Безпечне місто», закріплений на сірих стовпах або кутах будівель, з тихим, майже синхронним клацанням розгортався слідом за його машиною. Його вели. Невже Анатолій Борисович Резнік із Департаменту містобудування, який видав замовлення № 40, настільки могутня фігура, що задіяв усю цифрову мережу мегаполіса? Камери не просто фіксували його рух — вони дивилися на нього матово-чорними, порожніми очима чиновника.

На великому круговому перехресті телефон на панелі приладів раптом видав довгий писк і згас. Одночасно на панелі спалахнули всі аварійні індикатори.

— Ні, ні, ні, тільки не зараз! — закричав Марк, щосили б'ючи рукою по власному коліну.

Кермо раптом стало неймовірно важким — відмовив гідропідсилювач. Фургон, втрачаючи керування, вилетів на зустрічну смугу. Хлопець спробував вивернути назад, але в цей момент попереду, прямо з густого сірого туману, випірнув масивний силует сміттєвоза. Часу на роздуми не залишалося. Марк різко смикнув кермо вправо, намагаючись уникнути лобового зіткнення.

Колеса втратили зчеплення з асфальтом. Фургон із жахливим гуркотом зніс залізну секцію огорожі, перекинувся на бік і, викрешуючи сніп іскор із брудної плитки, влетів у глибокий підземний з'їзд до паркінгу занедбаного торгового центру. Сильний удар у праве крило — і все навколо потонуло в абсолютній темряві.

Так, Марк неначе увісні відчував, як його тягнули, на чомусь везли, знову тягнули…Дали трохи спокою, але почали щось ліпити на лоба, чимось терли обличчя, обмотували голову, постійно її гойдаючи… Та ватка з нашатирем нарешті зробила свою справу - Марк із стогіном розплющив очі. Усе навколо пливло, тому єдине, на чому він зміг зосередитися, це велика пляма безпосередньо перед ним, яка нагадувала чи то жінку, чи то мішок картоплі. Окуляри! Такі знайомі окуляри, які він бачив стільки разів! Марк простягнув руку у бік цих окулярів і доволі гучно промимрив:

— Мамо, я в дурдомі…

Сергій Іванович умить перестав сьорбати свій чай з термосу, ледь не вдавившись останнім ковтком. Анна швиденько зібрала своє медичне приладдя й наче розчинилася у повітрі. Ігор, кілька разів хапнувши ротом повітря, наставив на незнайомця палець й майже прошипів:

— Давайте його в поліцію здамо!

Тільки Олена мовчки притулила палець до вуст і очима показала на робоче місце Ігоря. Той зітхнув і пішов за свій стіл робити вигляд, наче щось робить.

— Вам уже краще? - спитала вона в хлопця. 

— Мабуть… Де я?

— Ви в безпеці. Як вас звати?

— Де я? - іще раз запитав Марк, підняв ноги з підлоги та вклав їх на диван, намагаючись піднятися та оглянути все навкруги.

— Я так і знав! - Ігор умить підскочив до дивана, тикаючи пальцем у взуття хлопця. - Тільки глянь: він вимазав гудроном оббивку ХІХ століття. Це велюр! Я його три місяці тому власноруч очищав від плісняви німецьким розчином за всі гроші світу!

— Ігорю, людина ледве не загинула, ти сам казав, що його вела вся цифрова мережа міста.

— Тим паче! Якщо нас заарештують за укриття терориста, поліція конфіскує цей диван. А якщо нас з'їсть твій підземний Хтонос, то диван згорить у первісному вогні. В обох сценаріях мої старання анулюються! Давай хоча б підкладемо під його кросівки якусь стару підшивку, - тараторячи увесь цей сюр наче кулемет, Ігор паралельно підняв ноги Марка й намагався скинути їх з дивана.

— Ігорю, не чіпай Марка. - Зітхнула Олена. - Подивися на лампу. Схоже, він заземлений.

Ігор подивився на настільну лампу, яка світила так ідеально рівно й тепло, наче її щойно підключили до швейцарської електромережі. Навіть пилинки у її променях кружляли якось заспокійливо.

— Ну гаразд, лампа працює, — буркнув той, витягаючи з кишені пом'ятий паперовий пакет. — Але мій моторолер тепер теж тхне доісторичним мулом. І головне — через твого «заземленого» я впустив на пандусі коржики з маком. Вони тепер теж... заземлені. Назавжди.

— Де... де мій фургон? — хрипко промовив Марк, незвертаючи уваги на оточуючих. Його рука автоматично сіпнулася до правої кишені джинсів. — Мені треба закрити статус у додатку. Якщо замовлення застрягне, система автоматично вліпить мені штраф за п'ять годин прострочення. І рейтинг... мій п'ятизірковий рейтинг злетить під три чорти.

Він гарячково обшарив кишені. Пусто. Навіть ключів від машини не було.

— Де мій телефон? — Марк спробував підвестися, але голова тут же вибухнула такою кількістю іскор, що він безпорадно рухнув назад на заплямований велюр. — Ви хто такі? Що це за місце?

— Давай знайомитися, руйнівник міської інфраструктури, — уїдливо зауважив Ігор, витягаючи з кишені Марка його водійське посвідчення і уважно вивчаючи фото. — Значить так, Марку Ковалю, тридцяти років від роду. Твій фургон зараз відпочиває на боці в підвалі закинутого торгового центру, перетворюючись на купу брухту. А твій телефон... Олено, покажи йому, де його телефон, бо у мене зараз почнеться нервовий тик.

Пляма, яка нагадувала мішок картоплі, Олена, мовчки підійшла до старого дерев'яного прилавка, підняла з нього велику алюмінієву каструлю для борщу, всередині якої на дні самотньо світився екран новенького смартфона Марка, і продемонструвала її кур'єру.

— Ви що, знущаєтеся? — Марк витріщився на каструлю. — Ви сховали мій робочий гаджет у посуд? Це що, якийсь хіпстерський обряд? Віддайте телефон!