Глава 2. Букініст із підвальних рядів

Дівчина із зовнішністю ботанки в об’ємному в’язаному светрі оверсайз та цупких джинсах не відривала свого стурбованого погляду від того, що відбувалося серед біла дня. Напівпідвальне приміщення букіністичної крамниці «Раритет», де пахло сушеною лавандою, старою шкірою та друкарською фарбою, дозволяло бачити у вікні переважно ноги перехожих. Тому їй не дуже подобалося видивлятися на вулицю. Та це неочікуване затемнення…

Незважаючи на те, що Олені Радченко лише двадцять шість, навряд чи ви могли б із нею зустрітися на гамірній вулиці або в якихось занадто людних місцях. Відсутність макіяжу, тонкі риси обличчя, бліда шкіра дівчини, яка занадто багато часу проводить у чотирьох стінах, та уважні, темно-карі очі, приховані за круглими окулярами в тонкій металевій оправі. 

Її життя здається затишним і повністю відірваним від божевільного темпу сучасного мегаполіса. Хіба подібний тип буде кидатися у вічі? Проте, якщо ви випадково із нею заговорите… Про що? Про будь що! Іще в школі однокласники казали “Радченко вам у поміч” замість гуглу. Так, відповідала вона швидше за інтернет та й більш зрозуміло практично на будь яке запитання. Тепер вона проводить дні, реставруючи сторінки, переплітаючи старі фоліанти та спілкуючись із нечисленними колекціонерами. 

Олена любила запах старого паперу. Для неї це був не просто аромат пилу та клею, а запах часу, який нарешті заспокоївся й дозволив замкнути себе між картонними обкладинками. Їй також подобалося дивитися на своїх працівників та їхні старання. Вони були чимось схожі на неї - дивакуваті професіонали, що віддавали перевагу спілкуванню з книжками… 

Це тільки Анна, перш ніж відкрити будь-яку стару книгу, обов’язково заплющує очі й глибоко вдихає запах сторінок. Вона здатна без інструментів заявити: «Південна Німеччина, осінь 1894 року, палітурка з кісткового клею, книга довго лежала поруч із мішком картоплі». Коли вона відновлює втрачений текст або перекладає давні шрифти, доволі часто підсвідомо шепоче ці слова давньою граматикою. Це звучить так, наче вона бурмоче під ніс відьомські заклинання, що змушує Ігоря нервово здригатися. Користується ця дивачка лише вінтажними графітовими олівцями, які заточує виключно хірургічним скальпелем. На її робочому столі всі олівці завжди вибудувані строго за довжиною та м'якістю — паралельно до краю столу. 

Не менш дивним був і Сергій Іванович, який віком майже не поступався учителю. Він повністю ігнорує електричні чайники та кавомашини, через що утнув своєрідний ритуал на зразок японського шляху чаю. Щоранку він приносить із собою важкий, облуплений залізний термос із чорним, як смола, чаєм. Перш ніж налити напій у кришку-кухоль, завжди тричі стукає дном термоса об стіл «на удачу». Сергій Іванович ставиться до трансформаторів, кабелів та реле як до примхливих домашніх тварин. Під час ремонту він постійно бурмоче до щитка: «Ну-ну, старенька, не вибивай фазу, потерпи до вечора, у нас гості». Раніше це здавалося колегам дивацтвом, особливо Ігорю, але тепер це виглядає своєрідним пророцтвом. 

Ігор, мабуть, був найменш дивакуватим серед усіх. Він майже одногодка Олени, проте на пів року молодший, через що навіть у думках не міг претендувати на серце дівчини. Щоправда, Ігор навіть і не здогадувався про теоретичні можливості подібних думок. він був старшим реставратором і вирішував фінансові питання закладу.

Звісно, Олена незаміжня - інакше хіба вона звертала б стільки уваги на представників свого невеличкого колективу. Вона не користується соцмережами, не стежить за трендами й не носить смартгодинників. Ось і виходить коло спілкування, обмежене трьома працівниками “Раритету” та парою десятків клієнтів, переважно почесного віку - звідки ж знайти “того єдиного”... 

Багато хто вважає нашу героїню дикуватою чудачкою, бо хто в двадцять першому столітті очікуватиме “принца на білому коні” - тепер усім треба подавати не менше ніж мерседес! Так, ботанка з забобонами. Але під цим фасадом звичайного життя ховалася інша Олена. Та, що знала: місто — це не просто залізобетонні коробки. Вона свідомо тримається осторонь цифрового світу. Ні, це не через старомодність, а через безпеку. Дівчина одна з небагатьох знає, що цифрова мережа міста — це очі, якими Прадух починає дивитися на світ через своїх слуг.

Поки інші читали ранкові новини про інфляцію чи нові призначення у мерії, Олена дивилася на місто крізь власні інструменти. На її робочому столі, поруч із банками з клеєм для реставрації сторінок, лежала стара геодезична карта тридцятих років. На ній чорним чорнилом були обведені чотири точки, що утворювали на тілі мегаполіса незрозумілу фігуру. Чотири будівлі-печатки. Чотири голки, якими перші архітектори колись пришпилили до землі те, що спало під підвалинами міста мільйони років.

Зненацька пригадалася остання бесіда з учителем, якого вона не бачила вже рік. Так, Михайло Петрович був власником цієї крамнички й перед своїм зникненням передав усі справи саме їй.

Старий майстер, який усе життя присвятив реставрації старовинних фоліантів, сидів тоді у глибокому кріслі в напівтемряві підсобки. На його колінах лежав важкий, загорнутий у цупке сукно згорток. Робочий день закінчився й лавка була вже зачинена - Олену він попросив трохи затриматись.

— Ти ніколи не замислювалася, Олено, чому з моїх учнів я обрав саме тебе? — старий підняв очі, під якими залягли глибокі тіні від багаторічного безсоння. — Чому не Ігоря з його блискучою хваткою до бізнесу? Чи не Анну, яка знає історію кожної палітурки краще за мене?

Олена знизала плечима, акуратно відкладаючи інструменти.

— Я просто краще працюю руками, Михайле Петровичу. Спокійніше.

— Спокійніше, — старий гірко всміхнувся, і ця посмішка більше нагадувала судорогу. — Ні, дівчинко. Справа не в твоїх руках. Справа в тому, що ти — заземлена.

Олена насупилась, поправляючи окуляри. Термін звучав як щось із підручника з електротехніки.

— Це як? На мені немає статичної напруги?