Глава 1. Накладна № 040

Екран телефона зненацька блимнув у руці Марка. Додаток кур'єрської служби «Експрес-Лайн» видав різкий, неприємний сигнал. Нове замовлення. Хлопець незадоволено зітхнув — він розраховував бодай на півгодини перекусу.

Марк Коваль - самий звичайний чоловік тридцяти років. Про нього навіть можна сказати, що він середньостатистичний. Він виглядає точно так само, як тисячі інших хлопців, яких ви щодня мигцем бачите в місті й забуваєте за секунду. У нього невиразне обличчя, трохи втомлені сірі очі та коротка русява стрижка, яка зазвичай прихована під чорною фірмовою бейсболкою з логотипом «Експрес-Лайн». 

Марк гостро відчуває, що застряг у колі буденності. Робота кур'єром на власному фургоні — це не «тимчасовий підробіток після універу», а важка реальність, з якої непросто вирватися через борги та кредит. Це додає його характеру жорсткості та певної цинічності. І так, він має диплом юриста. Більше того, із задоволенням він би сидів у власному кабінеті, перекладаючи надважливі папірці, як купа отих клерків, що тільки-но заповнювали тротуари навколо… Та де та контора, у якій чекають на нього - середньостатистичного тридцятирічного хлопця без зв’язків та якихось зрозумілих перспектив?

Відігнавши юрбу невеселих думок, він нарешті розгорнув сповіщення. Замовлення мало найвищий пріоритет та маркування «Урядове. Особисто в руки». Адреса відправника: Департамент містобудування та архітектурного контролю, центральний офіс. Адреса отримання: Об'єкт «Вежа», промислова зона №4. Нижче червоним шрифтом світилася сума оплати. За одну лише доставку цього пакунка пропонували потрійний тариф. Звісно, звідси до департаменту при перевантажених дорогах не менше 20 хвилин, а потім ще шукати ту “Вежу”, проте... Марк кілька секунд дивився на цифри, не вірячи власним очам. Цих грошей вистачило б, щоб перекрити половину боргу за кредит або замінити нарешті зчеплення своєї “конячки”, яке вже тиждень видавало зловісний хрускіт.

— Гаразд, залізна коробко, протягни ще трохи, — буркнув хлопець, допивши каву одним ковтком та  ляснувши рукою по капоту. Нарешті він завів двигун і рушив у бік замовника.

Хвилин через двадцять Макрк припаркувався на підземному паркінгу департаменту. Чесно сказати, паркування тут було тим ще квестом! Вільне місце знайшлося в самому віддаленому куточку паркінгу. біля ліфту охоронець вказав на вихід, вимагаючи пройти через центральний вхід.

 Марк важко зітхнув і почимчикував до розсувних дверей на вході. Центральний офіс Департаменту містобудування нічим не відрізнявся від будь-якої іншої державної установи - зустрів його звичним глянцевим блиском. Єдине, що було незвичним, то це товстий чорний кіт, що сидів збоку від дверей, витягнувши задню лапу та старанно вилизуючи власне господарство. 

“Це не кіт, а суцільна міні пантера!” подумав Марк, хмикнувши про себе, уже збираючись зайти в середину офісної будівлі. Кіт неначе прочитав думки хлопця, вмить підхопився й перед самісіньким носом Марка із високо піднятим розпушеним хвостом перейшов на інший бік дверей. Тут він влігся, витягнув лапу й встромився поглядом в очі хлопцеві. Усім своїм видом він наче казав: “Як тобі міні пантера? І що ти зробиш?” Марк важко зітхнув, понурив голову й шагнув за розсувні двері.

На рецепшені Марку повідомили, що йому терміново до керівництва ліфтом для спеціальних відвідувачів, до якого його провів швейцар. Таке з ним було вперше за ті п’ять років, які він працював у «Експрес-Лайн». Дійсно ліфт був незвичайним - тільки кілька кнопок виклику, які не реагували на дотики Марка. Саме швейцар натиснув на кнопку “вгору” спеціальною печаткою, посміхнувся, нерпиємно скрививши губи, й зник за дверима, що зачинилися. Ліфт безшумно піднявся вгору й через кілька секунд зупинився, відкрившись перед стіною з написом “40 поверх”. Саме тут, де розташовувалися кабінети керівництва, панувала майже неприродна, гнетюча тиша. Ні працівників, ні відвідувачів ніде не було видно, звуки міста зникали за грубими подвійними вікнами.

Марк, повагавшись хвильку, рушив коридором праворуч. Його зупинили біля масивних дубових дверей. Секретарка — жінка з бездоганною зачіскою та абсолютно скляним, байдужим поглядом — навіть не попросила показати документи, неначе знала, хто він і нащо прийшов. Вона просто кивнула на двері:

— Заходьте. Анатолій Борисович чекає на вас.

Марк штовхнув важкі двері й переступив поріг. Перше, що його вразило — це холод. Кабінет віцемера з питань інфраструктури, Анатолія Борисовича Резніка, був звичайним кабінетом високопосадовця з похвальними листами на стінах, купою шаф із різноманітним мотлохом, великим столом посеред кабінету, заваленим канцелярським приладдям, папірцями й чимось, що створювало вигляд бурхливої діяльності. Та тут було аномально, майже по-могильному студено, хоча за вікном стояла доволі тепла погода, властива середині травня. Кондиціонери на стінах мовчали, але повітря здавалося настільки густим і морозним, що Марк ледве стримав дрижаки.

Сам Резнік сидів за своїм величезним столом із чорного дерева. Обличчя чиновника, яке вже всім намозолило очі у міських новинах, здавалося висіченим із сірого мармуру. Ідеальна сивина на скронях, бездоганно випрасувана сорочка. Але він сидів абсолютно нерухомо. Його грудна клітка не рухалася, наче він узагалі не дихав. Коли Марк підійшов ближче, Резнік повільно підняв голову.

Марк ніколи не плекав теплих почуттів до представників влади або будь-яких керівних органів. Його можна було віднести до тих людей, які вважали, що в політику йдуть тільки ті, кому вже не треба втрачати совість, честь чи що там іще з подібних штампових гасел. Та від погляда анатолія Борисовича  всередині у хлопця все стислося від дикого, тваринного страху. Очі чиновника не відбивали світла - у його зіницях не було жодного білого блиску. Вони залишалися матово-чорними, глибокими, нагадуючи дві крихітні діри в черепі. Світло навколо його столу здавалося бляклим і брудним, наче кімната поступово занурювалася в сутінки серед білого дня.