Частина 6. Коли світ вчиться світити сам

День минав повільно й лагідно.

Сонце світило, промінчики гралися,
а світ унизу ніби навчився усміхатися частіше.

Та коли вечір знову почав фарбувати небо в м’які кольори,
тоненький промінчик замислився.

— Сонце…
— Так, маленький?
— А якщо тебе раптом не стане видно…
— Ти знову про це? — усміхнулося Сонце.
— Я просто хочу знати, що світ не залишиться сам.

Сонце подивилося вниз.
І побачило дещо дуже важливе.

🌿 Маленькі вогники

У лісі, між травинками,
раптом загорілося крихітне світло.

Потім ще одне.
І ще.

— Хто це? — здивувалися промінчики.

— Це світлячки, — сказала Ніч, яка вже поверталася.
— Вони світять, коли темно.

Світлячки літали, мов живі іскорки.

— Ми не яскраві, — дзижчали вони. — Але нас достатньо.

Тоненький промінчик затамував подих.

— Вони такі маленькі…
— Але вони не бояться, — відповіло Сонце.

🕯️ Світло в домівках

У будинках запалювалися лампи.

— Клац! — і вікно ставало теплим.
— Шурх! — і свічка загоралась.

Діти сиділи поруч з батьками,
слухали казки
й дивилися, як тремтить світло.

— Бачиш? — прошепотіло Сонце. — Світ навчився.

— Він світить сам… — захоплено сказав пустотливий промінчик.

🌈 Свято світла

Того вечора
у лісі сталося маленьке диво.

Світлячки зібралися разом.
Хмаринки розступилися.
Зірочки засяяли яскравіше.

— Це свято, — сказала Ніч.
— Свято чого? — спитали промінчики.
— Свято світла, — відповіла вона. — Яке живе всюди.

Тоненький промінчик наважився.

Він відокремився на мить
і тихо-тихо
засвітився сам.

Не яскраво.
Але щиро.

Світлячки закружляли навколо нього.

— Ти наш! — раділи вони.

💛 Головне розуміння

— Сонце… — прошепотів промінчик. — Я зрозумів.
— Що саме?
— Світло — це не лише ти.
— Так, — кивнуло Сонце. — Але ти — його частинка.

Промінчики обійнялися.

— Ми не боїмося ночі, — сказали вони разом.
— Бо світло живе з нами, — відповіло Сонце.

Ніч накрила світ.
Але вона була не темною.
Вона була усіяна світлом.

Світлячки.
Зірочки.
Вікна.
Серця.

І Сонце, засинаючи, подумало:

— Світ навчився.