Частина 3. Загублений промінчик

— Промінчику?.. — покликало Сонце.

Але у відповідь було лише
тихе-тихе
пливіння хмар.

Промінчики зупинилися.

— Він завжди так далеко літає, — прошепотів жовтий.
— Але ніколи не зникав, — відповів золотистий.

Сонце відчуло дивне відчуття.
Не холод.
Не біль.
А тривогу.

— Не бійтесь, — сказало воно промінчикам. — Я його знайду.

Та світ унизу ніби теж щось відчув.

🌳 Світ стає тихішим

У лісі стало трохи темніше.
Не темно.
Просто… менш світло.

Зайчик, який грівся зранку, підняв вушка.

— Сонце сьогодні мовчазне, — сказав він білочці.

Пташки співали, але не так голосно.
Калюжа блищала, але вже не сміялася.

Тоненький промінчик стиснувся біля Сонця.

— Це через мене?
— Ні, — лагідно відповіло Сонце. — Це через любов. Коли хтось важливий далеко — серце хвилюється.

☁️ Де ж промінчик?

А що ж пустотливий промінчик?

Він летів, летів…
стрибав по хмарках…
аж раптом одна хмаринка була занадто м’яка.

— Ой! — сказав промінчик
і провалився всередину.

Навколо було біло.
Тихо.
М’яко, як у подушці.

— Гей? — озвався він. — Хто тут?

— Ш-ш-ш… — прошепотіла Хмаринка. — Я сплю.

— Я не хотів… — знітився промінчик. — Я просто грався.

— Тут темнувато, — сказала Хмаринка. — Мені бракує світла.

Промінчик засяяв трохи сильніше.

— Так підійде?
— О… — здивувалася Хмаринка. — Як тепло…

Але промінчик раптом згадав.

— Сонце!
— Ти заблукав? — лагідно спитала Хмаринка.
— Так… — прошепотів він. — Я далеко…

Хмаринка зітхнула.

— Не бійся. Навіть коли темно, хтось завжди світить.

🌞 Сонце вирішує

У небі Сонце більше не могло чекати.

— Промінчики, — сказало воно. — Я маю піти за ним.

— Але ж ти — Сонце! — вигукнули вони. — Ти не рухаєшся!
— Для любові немає «не можу», — відповіло Сонце.

Воно не зникло з неба.
Ні.
Воно просто нахилилося нижче.

Світ це відчув.

Діти підняли голови.
Квіти повернули пелюстки.
Навіть вітер зупинився.

— Сонце шукає когось, — прошепотіли дерева.

🌤️ Світ допомагає

— Я покажу шлях, — сказав Вітер і ніжно штовхнув хмарки.
— Я розступлюся, — сказали Хмаринки.
— Я світитиму замість тебе, — сказали промінчики разом.

Сонце усміхнулося крізь тривогу.

— Дякую…

І тоді
в білій хмаринці
маленький промінчик побачив золоте світло.

— Сонце! — зрадів він. — Я тут!

— Я бачу тебе, — відповіло Сонце. — Я завжди тебе бачу.

Хмаринка повільно відпустила промінчик.

— Повертайся, — сказала вона. — Але приходь у гості.

Промінчик обійняв її й полетів угору.

💛 Повернення

Коли промінчик повернувся, світ ніби вдихнув.

Пташки заспівали голосніше.
Калюжа знову засміялася.
Зайчик розплющив очі.

— Сонце знову усміхається, — сказав він.

Промінчик притулився до Сонця.

— Пробач…
— Ти не винен, — відповіло Сонце. — Ти просто вчився.

Тоненький промінчик тихо прошепотів:

— Я радий, що ти повернувся.

Пустотливий промінчик усміхнувся.

— Я теж.

Сонце світило.
Світ жив.
І все знову було добре.

Але попереду був вечір…
і перша ніч.