Частина 2. Промінчики-дітки

У Сонця було багато промінчиків.
Але вони були не просто світлом.
Вони були як дітки — кожен зі своїм характером.

Один промінчик був жовтий, як стиглий банан.
Він завжди сміявся першим.

— Ха-ха! — лунав його сміх ще до того, як прокидався ранок.

Другий промінчик був помаранчевий.
Він любив обіймати.

— Я грію, — казав він. — Щоб ніхто не мерз.

Третій був золотистий, трохи серйозний.
Він любив дивитися вниз і думати.

— Світ великий, — шепотів він. — І йому потрібне світло.

Був ще тоненький промінчик, майже прозорий.
Він говорив тихо-тихо й часто соромився.

— А якщо я впаду? — запитував він у Сонця.
— Я тебе тримаю, — відповідало Сонце лагідно.

А ще був пустотливий промінчик, який любив стрибати по хмарках.

— Дивись! — кричав він. — Я — стриб-стриб!

Хмаринки сміялися й розступалися, щоб він не забився.

Сонце дивилося на своїх промінчиків і раділо.
Вони були різні.
Але всі — його.

— Слухайте, — сказало Сонце одного ранку. — Час світити світу.

— А що таке світ? — запитали промінчики разом.

Сонце подивилося вниз.
Там був ліс.

🌳 Світ під Сонцем

Промінчики потягнулися вниз.

Жовтий промінчик торкнувся дерева —
і листя зашепотіло:

— Доброго ранку…

Помаранчевий промінчик зігрів зайчика,
який тремтів у траві.

— Ой, тепло! — здивувався зайчик і притиснув лапки до грудей.

Золотистий промінчик заглянув у віконце будинку.
Там спала дитина.

Промінчик торкнувся її щічки —
і дитина усміхнулася уві сні.

— Я люблю це, — тихо сказав промінчик.

Пустотливий промінчик стрибнув у калюжу —
і вода заіскрилася.

— Дивись, я блищу! — раділа калюжа.

Сонце дивилося й світило ще яскравіше.

— Бачите? — сказало воно. — Світ чекає на вас.

☁️ Маленька тривога

Але раптом тоненький промінчик затремтів.

— Сонце…
— Що таке? — занепокоїлося воно.
— Я… я боюся світити сам.

Промінчики замовкли.

— Я такий маленький, — прошепотів він. — А світ такий великий…

Сонце ніжно огорнуло його теплом.

— Ти не маленький, — сказало воно. — Ти важливий.
— Але я не такий яскравий, як інші…
— Світло буває різним, — відповіло Сонце. — І кожне потрібне.

Жовтий промінчик підлетів ближче.

— Я сміюся, але без тебе було б тихо.

Помаранчевий обійняв тоненького.

— Я грію, але ти — заспокоюєш.

Золотистий кивнув.

— Ти світло для серця.

Тоненький промінчик вперше усміхнувся.

— Тоді… я спробую.

І він тихенько торкнувся квітки.

Квітка повільно відкрилася.

— Дякую… — прошепотіла вона.

Сонце відчуло, як у нього стало ще тепліше.

🌈 День світла

Так почався день.

Промінчики літали, гріли, торкалися, сміялися.
Світ прокидався.

Пташки співали.
Діти відкривали очі.
Коти потягувалися на підвіконнях.

І ніхто не знав,
що десь високо-високо
Сонце дивиться й думає:

— Я щасливе.

Але один промінчик…
той самий пустотливий…
полетів занадто далеко.

— Гей! — крикнуло Сонце. — Не відлітай!

Та промінчик уже зник за хмаринкою.

Сонце завмерло.

— Промінчик?..

І світ на мить став тихішим…