Розділ XII. «— Ми не можемо просто взяти й залишити його собі, це чуже. Але...»

...Левко тихо, майже навшпиньки, пробирався до дверей, намагаючись не зчинити зайвого шуму і не сильно наступати на зрадницьки скрипучу підлогу. На ньому був старий кожушок, трохи завеликий, бо дістався від батька, і валянки, які він щойно встиг натягнути. 

Тримаючи в руках червону шапку, хлопець уже уявляв, як вийде на вулицю, де завірюха гуде так, що аж дерева гнуться, і побіжить до друзів. Він заздалегідь домовився з Олексієм й іншими про зустріч, щоправда Сергія батько не пустив, Дарку — попередити не встиг... Але ж її декілька днів не було в селі! От і не встиг запросити разом з усіма... Проте без неї він нікуди не піде!

Хата Горенків тоді ще мала вигляд звичайної сільської хати. Невелика, білена, з низькими стелями і дерев’яною підлогою, що подекуди рипіла. Вікна затягнуті морозними візерунками, а біля печі стояла купа дров, складених ще з осені. Звичайнісінька хата. Тоді ще ніхто й подумати не міг, що пізніше, ця оселя перетвориться на справжній куточок мистецтва через те, що повноправно перейде в забруднені фарбою руки справжнього поціновувача Леся Курбаса. А поки що — мати забороняє. «— Що ті твої малюнки й вірші, краще б води натаскав!»

Витаючи у хмарах, Левко на ходу схопив під руку старий шалик, у думках вже весело гуляючи з друзями. Та тільки-но він узявся за клямку, як прямо біля порога його зупинив голос:

— А ти куди це зібрався? — пролунало трохи зарозуміло, з тією інтонацією, яка одразу давала зрозуміти: зараз буде допит.

Левко здригнувся й озирнувся. У дверях кімнати стояла Яринка. Висока, струнка, з темним волоссям і зеленими очима, які завжди світилися самовпевненістю. У руках вона тримала маленьке дзеркальце й саме поправляла пасмо волосся, яке, на її думку, вибилося не так, як треба, усміхаючись сама до себе. Її постава була гордовита, а сама по собі дівчина була дуже самозакоханою.

— Що? — повів головою Левко, роблячи вигляд, що нічого не почув. Насправді ж він просто тягнув час, розмірковуючи що ж йому робити, все-таки попався на очі сестрі...

— Кажу куди тебе чорти несуть, чи в тебе не тільки з очима, а ще й з вухами проблеми? — відірвалася від дзеркальця дівчина, кидаючи погляди на теплий одяг, у якому в хаті сидіти не станеш.

— Взагалі-то я погуляти хотів, — тихо зізнався брат.

— Погуляти? — Яринка підняла брову й зарозуміло усміхнулася. — Яке тобі гуляти? Давай розвантажуйся й краще пил в хаті протри, гуляти йому.

— Яринко! — обурився Левко. — Мені вже не п'ять років, маю право піти, як схочу.

— Та хоч тридцять! Мати як на роботу йшла, сказала мені, щоб я тебе гуляти не пускала. На вулиці он завірюха яка, холодно страшенно! Сказала краще щоб ти по дому порався, то хоч якась користь з тебе буде. А як пущу гуляти – уб'є мене. Та й тебе теж...

— Але Яринко... — сумно протягнув хлопець, стримуючись, щоб не закотити очі. Ну ось і що тепер друзям казати? Сестра не пустила?

— Не пущу! — впевнено промовила Яринка, знову переводячи погляд на дзеркальце, у якому майоріло гарненьке обличчя.

Левко зітхнув. Він знав, що сперечатися з сестрою — марна справа. До того ж якщо це матір так сказала, то типм паче. Проте він на мить подумав, що, можливо з нею можна якось домовитися, аби і він погуляв, і вона матері не розповіла, але то було малоймовірно...

Яринка завжди вважала себе головною, бо була старшою. Вона любила брата, проте більше за нього вони вона любила командувати, маніпулювати, показувати, що знає краще, навіть коли не знала. А ще любила красуватися: весь час поправляла волосся, завжди носила прикраси, уявляючи що це дорогі золоті подарунки, хоча тим прикрасам була ціна п'ять копійок в базарний день. І звичайно милувалася собою в дзеркалі, забуваючи про все на світі, ніби весь той самий світ мав дивитися тільки на неї.

Ярина була привабливою дівчиною, і вона це чудово знала, саме тому й крутила хлопцями як могла. Проте і для інших з тієї краси була користь: Яринка спілкувалася з більшою частиною місцевих дівчат, і для кожної з них вона була і подругою, і особистим психологом, і радником в складних ситуаціях, і, звичайно, свахою.

— Я ненадовго... — почав виправдовуватися Левко, переминаючись з ноги на ногу і намагаючись говорити спокійно. — Зовсім трохи погуляю... Я вже домовився з друзями! Якось незручно перед ними буде...

— Почекають твої друзі, нікуди вони не дінуться.

— То й скільки їм чекати?

— День, два, може тиждень... — сестра роздратовано відвела погляд від дзеркальця. — Ну от звідки мені знати?! От як завірюха скінчиться і мати пустить — так і підеш! Теж мені...

— А ти зі своїми дівчатами гуляєш цілими днями, і нічого! Я тобі хоч слово сказав?! — обурився Левко.

— Це інше! — одразу ж гордовито відмовила Яринка.

— Але ж я вже з Даркою домовився!

— З Даркою? — дівчина примружила очі, ніби поглядом перевіряючи слова брата на брехню. — Її ж скільки он в селі не було, чи ви за місяць домовляєтесь? Добре, от піду до її матері, спитаю...

Левко опустив очі. Так, Дарка й справді ще не знає про цю довгоочікувано прогулянку, та він взагалі-то якраз і хотів її запросити! Але ж сестрі цього знати необов'язково...

— Ну то й що? — буркнув хлопець. — Я все одно піду! Тобі ж навпаки тільки краще буде, не буду під ногами плутатися... — знайшов він один єдиний аргумент і миттю зробив благальниі погляд. — Ти тільки матері не кажи, будь ласка...

Яринка зробила вигляд, що задумалася. Вона підняла дзеркальце, поправила густе волосся, усміхнулася сама до себе й сказала:

— А чому це я маю мовчати? Га? Заради твоїх прогулянок, чи що? Мати ж мені наказала. Якщо я тебе випущу, то це буде моя провина, і я від матері отримаю. Вона мене вб'є. А я ще жити хочу.

— Яринко, ну будь ласка, — Левко зробив крок ближче. — Я ж ненадовго. Не вб'є тебе, мати, вона й не дізнається! Ти ж знаєш, я з дому не піду, нікуди не втечу і прийду раніше, ніж мама з роботи повернеться. Будь ласочка...