Розділ XI. «— А ти завжди будеш мене захищати?»

...Сергій стояв на подвір’ї біля старої груші, доки пилюка під ногами липла до босих п’ят. Він тримав в руках дерев’яну дощечку з великими вирізьбленими літерами. Хлопчик вирізав їх сам, причому неабияк, а старанно, уважно, ножиком, яким Остап дозволив користуватись лише під наглядом. 

На дощечці було написано: «СЕРГІЙ». Вийшло звичайно криво, хоч він і старався, але ж розбірливо — а що ще треба від дитини шести років? Адже видно ж, що там написано, а більше для щастя нічого й не треба.

— А це що за незрозуміла писанина? — пролунав не дуже приязний голос за спиною.

Сергій озирнувся, і відразу ж напружився. До нього наближались троє хлопців — Грицько — головний у цій напівофіційній банді, Пилип і Роман. Усі троє старші, з четвертого класу. Для першокласника Сергія вони, звичайно, завжди здавалися дуже дорослими.

Грицько ніс у руках дерев’яну рогатку, як завжди, Пилип жував зелену стеблину, а Роман — той, що завжди перший до бійки і за яким з першого класу плаче виправна колонія — вже склав руки на грудях.

— Ти що, грамотний в нас дуже став? Писати нарешті навчився? — засміявся Грицько, кинувши на підлогу рогатку та вихопивши дощечку з рук і прочитавши: — «Сергій»… — він підняв голову, окинувши хлопчика зневажливим поглядом, ніби щойно побачивши щось огидне. — А чого ж так криво, га? Батьки не навчили?

Пилип і Роман одразу почали сміятися.

— Віддай, — тихо сказав Сергій, відчуваючи як шалено б'ється серце.

— А то що? — Грицько підняв дощечку над головою і зловтішно посміхнувся. — Мамі будеш жалітися, чи що?

Хлопці поруч знову почали сміятися на всі зуби. Сергія це дуже образило, а їхні глузливі погляди ще більше засмучували його серце. Він пам'ятав, як мама казала, що коли люди поряд сміються, вони сміються разом з тобою. Однак тут це було не так. Зовсім не так. «Вони сміються не зі мною, вони сміються з мене — промайнуло у хлопчика в голові. — Чому вони з мене сміються? Що я їм зробив?»

— Він і так до неї, як до начальства, — хіхікаючи промовив Роман. — З ними ж баба Мотря весь час сидить! То він певне і забув як та матір виглядає!

— А ще й заїкається, — весело додав Грицько, підходячи ближче і тицяючи пальцем у Сергія. Той у свою чергу автоматично зробив невпевнений крок назад, а хлопців це тільки дужче розвеселило. Їм було весело та смішно спостерігати за тим, з кого знущаються. 

— Скажи щось, Сергію. Ну, скажи: «Я дурний». Давай! Скажи! Скажи-но! — сміявся Грицько.

Але Сергій мовчав. Він відчував, як щоки палають. Як у грудях усе стискалося. Він хотів щось зробити. Хотів відштовхнути їх всіх, забрати свою річ і піти. Дуже хотів. Але не міг... Сергій не міг нічого зробити. Просто мовчки стояв. Не міг навіть говорити. Не міг навіть дихати. Хотілося провалитися крізь землю і не бачити обличчя своїх кривдників. Хлопчику стало так образливо, так соромно, так... але він нічого не міг зробити — їх більше, вони старші, доросліші... безперечно, Сергій їх боявся. І той страх затуманював та зупиняв усі його рішучі дії.

— Ви тільки подивіться на нього, він і справді якийсь дурненький, не з цього світу! — нахабно сказав Пилип.

— А ще й слабак! — зареготав Грицько, після чого він різко кинув дощечку на підлогу. Цей кидок супроводжувався глухим звуком. Сергій відразу ж, майже рефлекторно підбіг і хотів підяти її, але Грицько грубо відштовхнув його, і той полетів на землю.

Хлопці знову почали невгамовно сміятися, тицяючи пальцем у Сергія в кажучи щось образливе.

— Ану, відійшли! — пролунав впевнений голос ззаду.

Все присутні різко обернулися. То був Остап. Його погляд був суворим, він ішов швидко, з в’язкою хмизу на плечі.

— Що тут коїться? — суворо запитав він, окинувши Грицька, Пилипа і Романа похмурим поглядом. Потім Остап перевів очі на спантеличеного Сергія, лежачого на землі, і зрозумів усе і без слів. 

— Та нічого, — розгублено пробурмотів Грицько, опустивши очі. Ця поява вибила з нього всю дурь і зухвалість, натомість з'явилася ніяковість. — Ми просто…

— Просто знущались із мого брата? — Остап кинув хмиз додолу, підійшов ближче і швидко допоміг піднятися Сергію. Після чого він окинув кривдників розлюченим поглядом. — Ще раз побачу — будете зуби по всьому подвір'ю збирати. Зрозуміло?

— Та він сам… — якось жалібно почав Пилип, розмахуючи руками, але Остап різко підійшов до нього. Його тінь впала на хлопців, і ті мимоволі відступили.

— Геть звідси, — суворо сказав він, хитнувши головою. — І щоб більше я не бачив, що ви мого брата чіпаєте. А то голови вам повідриваю, малі йолопи!

Хлопці перелякано переглянулись, після чого мовчки розвернулись і пішли. Один із них, проходячи повз Сергія, прошипів: «Ти — слабак. Як був слабаком, так ти ним і залишишся».

Коли вони зникли, Остап нахилився, обережно підняв дощечку, струсив пилюку і оглянув. На щастя вона не постраждала.

— Сам вирізав? — запитав він, поглянувши на брата.

Сергій мовчки кивнув, опустивши очі. Він був вдячний брату, але йому чомусь стало так соромно перед ним. Соромно за те, що він сам не зміг за себе постояти і виправдав своє коронне звання.

— Молодець. Криво звичайно, нічого не скажеш — вчитися та й вчитися, але видно, що старався. Ти все-таки брав мій ножик?

— Вибач... — засоромився малий.

— Я ж казав тобі, що ти можеш брати його тільки під моїм наглядом. А ти — що? — суворо промовив брат.

— Я просто хотів...

— Нехай. Просто не роби так більше.

— Вони весь час сміються з мене. І зараз сміялись… — сумно прошепотів Сергій, все ще відчуваючи нестерпний сором. — Кажуть, що я слабак.

Остап сів на пеньок, витер лоба і зітхнув.

— Слухай, Сергію. Діти, вони такі... Завжди знайдуть з чого посміятися. — сказав він.