Розділ ІІІ.«— Еге ж... От би зараз і вони з нами сиділи за одним столом...».

...Сніг падав великими, пухкими пластівцями, і кожен з них, здавалося, ніс у собі щось особливе. Мороз малював на вікнах гарні візерунки. Раз у раз дув прохолодний вітерець, гойдаючи гілки засніжених дерев. 

Іванка стояла на порозі хати, тримаючись за мамину руку. Її маленькі старі валянки трохи ковзали по втоптаному снігу, а в руці вона стискала дерев’яну зірку, обмотану кольоровими стрічками, які обирала сама особисто.

Тоді ще двчинка не зовсім розуміла, що таке то Різдво, яке вони мають святкувати кожен рік, але знала одне: це щось дуже хороше і гарне. Адже всі вдома усміхалися, адже пахло смачними пирогами, які вона так любила, адже мама співала гарні пісні, а тато носив її на руках і казав, що вона — їхня найкраща зірочка.

У хаті було тепло. Розжарена піч глухо гуділа. На столі була біла скатертина, вишита червоними хрестиками — Марія дуже любила вишивати, ледве не з самого дитинства і шила, і вишивала, й обіцяла Іванку навчити так само. У кутку був дідух, прикрашений сухими квітами й барвистими стрічками, від яких не могла відірвати очей Іванка.

На покуті стояли ікони, перед якими горіла свічка. Марія, у темній спідниці й вишитій сорочці, з пов’язаною хусткою, розкладала страви: кутю, борщ із грибами, вареники з капустою, тушковану квасолю, печені яблука, узвар у глиняному глечику. Усе пахло так смачно, що Іванка не могла всидіти на місці та раз у раз поглядала на їжу.

— Мамо, мамо, а це що? — з великою цікавістю тицяла пальчиком у миску з білими грудочками вона.

— Це кутя, доню, — лагідно всміхалась їй Марія, погладжуючи Іванчине волосся. — Дуже смачна страва. Її першою їдять на Святвечір. З маком, медом і горішками. Скуштуєш — і буде тобі щастя на цілий рік.

— Ого, аж на цілий рік? — здивувалася дівчинка. 

— Еге ж, — відказувала їй мати, не перестаючи тепло усміхатися. — Буде щастя аж на цілий рік.

Іванка кивнула, не зовсім розуміючи, але вже відчуваючи, що це щось важливе. Вона обернулась — тато саме заносив зі старих сіней оберемок сіна. Він розстелив його під стіл, а потім поклав жмуток і на лаву.

— Щоб худоба була здорова, — пояснив він, коли Іванка знову почала допитуватися «Татку, а що це? А нащо це?» — і щоб Ісус знав, що ми на нього чекаємо. — на що дівчинка розуміюче кивнула.

Павлик тоді був ще зовсім маленький, як казала Марія — зовсім крихітний. Він сидів у дерев’яному крісельці й грався дерев’яною ложкою. Йому було два з половиною рочки, але він уже вмів голосно сміятися, коли Іванка показувала йому язика. 

Дівчинка дуже любила свого братика і завжди допомагала йому, коли її просила мама, і навіть коли не просила. І Павлик теж любив свою сестричку. Іванка завжди ділилася з ним яблуками, зірваними у дворі баби Мотрі (бачте, у неї були найкращі яблука на селі, ніхто повз пройти не міг), а він — своїми іграшками, навіть коли не хотів... Вони були нерозлучні.

— А тепер — вечеря, — урочисто сказав Іван, так, аби його всі почули і перехрестився. — Христос рождається!

— Славімо Його! — майже відразу ж відповіла Марія, і Іванка повторила за нею, хоч і не зовсім чітко.

Вони сіли за стіл. Іванка за звичкою сиділа між мамою і татом, а Павлик — на колінах у мами. Хлопчик роздивлявся їжу, раз у раз намагаючись дотягнутися до неї своєю ручкою, поки мама сама не подала йому її.

Марія була неймовірної краси жінка: гарне світло русяве волосся, яке зазвичай було сховане під хусткою; глибокі очі темного кольору, а от якого — визначити було складно... Під одним освітленням вони здавалися карими, під іншим — зеленими. Це були ті очі, в які неможливо було не дивитись, і так само неможливо було відвести погляд.

Вони їли кутю, і тато розповідав, як колись, на Різдво в селі ходили вертепи: з пастушками, царями, чортом і янголом. Мама сміялась, згадуючи, як він сам колись грав Ірода, а потім тиждень не міг відмити вуса від сажі. Іванка любила такі вечори, вони здавалися їй такими сімейними й теплими. Й не менш вона любила історії батька: тому завжди слухала їх з великим ентузіазмом, не пропустивши жодного слова.

— Пам'ятаю, як мама моя й тато живі були... — почала Марія. Її голос був сповнений ностальгії і суму, але вона намагалася цього не показувати. — Дуже моя мама любила Різдво. Та в неї все своє було, домашнє. Завжди вони з татом стіл накривали такий, що сусіди усі заздрили! Особливо Палажка Карпенко! Царство їм Небесне...

— І в нас зараз стіл не бідує, — похизувався Іван. — Звичайно зі столом твоїх батьків може й не зрівняється, але теж нівроку!

— Еге ж... От би зараз і вони з нами сиділи за одним столом... — зітхнула Марія, та одразу ж її сум змила слабка посмішка, коли жінка помітила, що Іванка зацікавлено подивилася на неї.

Після вечері вони вийшли надвір, тепло закутавшись у зимовий одяг, аби не замерзнути. Й хоч Іванка не дуже хотіла вдягати на себе тепле вбрання, аргумент «Замерзнеш і не зможеш Різдво до кінця відсвяткувати!» спрацював. 

Сніг усе ще падав, а небо було всіяне зорями. Десь далеко чулися голоси — то діти колядували, співали різні колядки, стукали в ворота. Трохи постоячи у дворі, вся родина вийшла на вулицю.

— Мамо, мамо, я хочу з ними! — вигукнула Іванка, тицяючи пальцем у віддалені силуети місцевих дітлахів.

— Ще рано тобі, доню, — усміхнулась Марія. — От підростеш трохи, тоді й будеш колядувати.

— Точно буду колядувати? — вирішила уточнити дівчинка.

— Точно! — запевнила її мама. — Та зараз ти ще маленька... Але ходімо, Нусю, подивимось на дітей.

Іванка тримала маму за руку, а тато ніс Павлика на плечах, вони йшли по вулиці, побачивши перед собою купку дітей. Помітили їх ті діти, та давай бігти! Біля родини опинилися троє хлопчиків років десяти у кожушках, з бубном і гарненькою зіркою.

— Добрий вечір тобі, пане господарю, — заспівали хором вони. — Радуйся, ой радуйся, земле, Син Божий народився!...