Розділ X. «— Мамо, мамо, а чому тьотя Маланка нам їжу дає?»

— Але ж чому забрали Іванку? Якби це було через відсутність офіційних опікунів, то її б ще раніше забрали... — задумливо мовив Левко, обережно ставлячи торбинку на стіл. З неї виглядала невеличка банка з медом насиченого кольору, кілька яблук та окраєць чорного хліба, загорнутий у рушник.

Дарка зітхнула. Вона втомлено провела рукою по обличчю, ніби хотіла стерти з себе втому, біль, усе, що накопичилось за останній час.

— Присядь, — сказала вона, вказуючи на лаву біля столу, готуючись до розмови. — Я зараз, певно, чай піду поставлю.

Вона рушила до печі, дістала старий чайник, налила води з глечика. Вода була холодна, з криниці, яку вона зранку принесена. Поставила чайник на плиту, підкинула трішки дров, запалила сірник. Вогонь затріщав, і в хаті стало трохи тепліше, хоч і так було не холодно — просто сиро, як після дощу.

Левко сів, поклав руки на коліна. Він дивився на Дарку, але нічого не казав. Він знав, що і Марія, і Іванка стали для неї близькими, тому розмова про їх втрату буде важка.

Дівчина сіла навпроти, склавши руки на столі. Вона довго мовчала, вдивляючись у вузьку смужку світла, що падала з лампи на дерев’яну поверхню. Потім сумно заговорила:

— Ти маєш рацію, Іванку забрали не через те, що вона стала круглою сиротою. — її погляд потупився, в той час як Левко насторожив вуха. — Коли Марія... Повісилася... — Дарка зупинилася, опустивши очі. Їй було боляче це все згадувати.

Хлопець підсунувся до неї ближче, поклав руку на плече.

— Даро, якщо ти не хочеш про це згадувати, то...

— Ні-ні, все добре, — перебила його вона.

Забриніла тиша. Лише потріскування дров у печі порушувало її, доки Дарка знову не заговорила.

— Я знала, що Марії було важко, але... Я думала, що вона зможе, вона оговтається після втрати. Ні Івана, ні Павлика, ні її батьків вже не повернути, але ж... Була Іванка. Я гадала, що вона зможе заради неї. А виявилось, що не змогла, її зламало горе. 

Левко мовчки кивнув, його погляд був стурбований, та водночас у ньому була невимовна турбота. Він знав, як це — втратити усіх близьких тобі людей. Тому як ніхто розумів і Марію, і Дарку, і маленьку Іванку.

— Після смерті Марії мені дозволили залишити Іванку. Я хотіла вдочерити її офіційно, та вже після трауру по Марії. От і не встигла, її забрали.

— Але чому?

— Баба Мотря ще не всьому селу розповіла? — на обличчі Дарки з'явилася слаба усмішка.

— Схоже до мене вона ще не дісталася, — у тому ж тоні відповів Левко.

— Виявилося, Марія була пов'язана з УПА. Я не знаю як, коли.. але факт залишається фактом. Іванку забрали через те, що вона «дитина ворога народу». Навіть до Сибіру хотіла вже висилати, та вирішили обійтися спеціальним дитбудинком далеко звідси, для таких дітей, як вона. Бо тепер Іванка «небезпечна, неблагонадійна» і все таке...

— Але ж це не так. — впевнено промовив Левко, нахмуривши брови. — Хіба восьмирічна дитина може бути небезпечною? До того ж Іванка геть ні в чому не винна. Це неправильно...

— Я знаю. — Дарка знову зітхнула, прикрила обличчя руками. — Я... Я ж їй обіцяла... Я пообіцяла Іванці, ще тоді, що вона ще багато разів побачиться з мамою, в Марія... — вона замовкла. — Я збрехала їй, я не змогла виконати власну обіцянку... Ще й після смерті Марії, знову пообіцяла... Пообіцяла, що я завжди буду з Іванкою... Я двічі їй збрехала, я... Я не змогла...

— Дарусю, але ж це не твоя провина... — м'яко сказав Левко, обережно торкаючись її руки.. — Так, на жаль, ми не можемо виправити те, що сталося, але ж це від нас і не залежало. Ти зробила все, що могла. Навіть більше. Ти зробила те, на що інші були не здатні. Ти прихистила чужу тобі дівчинку й дуже допомагала односельчанці як морально, так і фізично. Не родичці, не подрузі, а просто односельчанці, з якою ви ніколи не були близькими, але у якої була біда. Ви були одна одній ніким, але ти не пройшла повз них, повз їхнє горе. Доки інші називали бідолашну жінку божевільною, ти начхала на їх осудження, і продовжувала допомагати Марії з Іванкою, не покинувши їх у біді. Повір, ти зробила все, що було у твоїх силах. Ти — найсильніша дівчина, яку я коли-небудь бачив. Запевняю, не треба звинувачувати себе, адже ти зробила все заради тих, хто став тобі близьким. Ти навіть зробила більше, ніж могла.

— Але ж я... — крізь сльози почала Дарка.

— Але ж ти зробила все, що могла, — замість неї продовжив Левко. — Якби не ти, то я боюся уявити, що б було з Марією та Іванкою, та ти не дала цьому стати. Адже ти зробила заради них все, що було у твоїх силах, Дарусю.

— Годі вже про мене, — витерши сльози промовила дівчина, перевівши погляд на Левка. — Ти краще скажи, ти сам зараз як? Ти як з війни повернувся, я тебе майже й не бачила... — сумно продовжила вона.

— В мене все як завжди. — відмахнувся він. — Не думав, що нас так швидко додому відправлять, але я не жаліюся.

— Еге ж, більша частина чоловіків в селі ще не повернулися. Зазвичай спочатку відправляють старших, чи поранених, чи... — Дарка зупинилися, і перевела підозрілий погляд на Левка.

— Ну... з фронту повернувся — вже добре. Руки-ноги цілі — то взагалі диво! — одразу ж почав заново відмахуватись Левко. Про те, що він тричі мало не помер і відправили його раніше додому як «пораненого» він уже промовчав.

— А там сильно страшно? — неочікувано для самої себе запитала Дарка.

— На війні? — здивовано запитав Левко.

— Так.

Хлопець задумався. 

— Знаєш... я з дитинства слухав розповіді дідуся про війну. І в мене з самого дитинства асоціація з війною була дуже погана. Я ще тоді не розумів, нащо люди вбивають. Нащо вони приходять на чужі землі і нищать інших людей. Нехай хтось думає, що на війні я захищав Радянський союз, але насправді, я захищав свою Батьківщину, Україну. Було і страшно, і лячно, і нестримно, але я знав, заради чого я туди пішов, а там вже й ніяка рана не боліла.

— Я теж від бабусі добряче про війну наслухалася... — Дарка зітхнула. — І все-таки там дуже страшно. Але зараз, головне, що ти вдома, і на нас не летять бомби.