Розділ X. «— Мамо, мамо, а чому тьотя Маланка нам їжу дає?»

...Сніг мів, як шалений. Хуртовина гнала білу стіну по вулиці, закручувала її у вихори, що злітали з дахів і ховали сліди на дорозі. Повітря було морозним, аж щоки пекло, а подих одразу перетворювався на пару. Вікна хат затягло візерунками, ніби хтось цілу ніч виводив по склу мереживо.

Дарка стояла біля печі, загорнувшись у стару вовняну хустку. Вна саме витирала руки після того, як допомогла матері зранку з водою, коли почулося: 

— Дарко-о-о-о! Дарко, виходь!

Голос був знайомий. Вона аж здригнулася.

— Та що ж він верещить, як на ярмарку, — пробурмотіла дівчина, підбігла до вікна і визирнула.

На вулиці, по коліна в снігу, стояв Левко. У старому кожусі, з червоною шапкою, що з’їхала набік, і з шаликом, обмотаним навколо шиї так, що видно було тільки очі. Він махав рукою, ніби боявся, що вона його не помітить.

— Дарко-о-о-о! — знову гукнув він, і сніг одразу ж заліпив йому обличчя.

Дарка відчинила вікно, і мороз одразу ж вдарив у щоки.

— Ти що, здурів? — обурено прошепотіла вона, озираючись назад. — На все село волаєш, і Богу! Не кричи, бо зараз мати вийде — і мені, і тобі чортів дасть!

— Та я тихо! — засміявся він. — Виходь, там Яковенко з Сергієм і місцевими гуляють, і ми погуляємо.

— Та ти взагалі бачиш, що на дворі робиться? Тут така хуртовина, що я зроду такого не бачила!

— Ні, не бачу, — знизав плечима Левко. — Я ж сліпий. — всміхнувся він.

— Не сліпий ти, а дурний! Ти куди мене кличеш? Я в таку погоду свого Жука вдома тримаю, а то на бурульку перетворитися!

— Ну Жук — то інше!

— Я тобі кажу холодно на вулиці, які гульки?

— То й що? Ми ж не з цукру! — відповів він, витираючи сніг з брів. — Я вже півгодини тут стою, чекаю, поки ти вийдеш!

— То чого не постукав, як людина?

— Я взагалі-то стукав! — запротестував хлопець.

— А чого ж я не чула? — підняла брову Дарка.

— А це вже я хотів у тебе спитати!

— Ну не чула — то й не чула.

— То ти вийдеш? — спитав Левко, благально кліпаючи очима.

— Я подумаю, — гордо підняла підборіддя дівчина. Насправді ж в душі вона була не проти компанії Левка і місцевих друзів навіть попри завірюху, тільки-от не знала, чи пустить її мати у таку погоду, та і що ж це вона одразу ж буде погоджуватися?

— Тоді мені доведеться й далі стояти тут... на морозі... мерзнути... й кричати на все село... — награно зітхнув він, опустивши голову, але хитро поглядаючи з-під напівопущених вій.

— Та вийду я зараз, заспокойся! — сказала Дарка, зачинивши вікно.

— Ти тільки одягнися тепліше! — крикнув наостанок Левко, доки вікном перед ним зачинялося. — А то тут й справді щось холодно... — пробурчав собі під ніс він.

Дівчина хутко накинула другу хустку, натягла мамині валянки, схопила стару кожушанку і вислизнула з хати, намагаючись не скрипнути дверима. Вона вийшла на ґанок, де сніг уже намів по коліна.

— Ну й скажений ти, Левку, — сказала Дарка, підходячи до нього. — Мати як дізнається, що я в таку погоду вийшла, то мені буде.

— Та не буде, — підморгнув він. — В тебе мама добра. До того ж гуляти корисно.

— Та не в таку ж погоду! — заперечила вона.

— Раніше це тебе не дуже хвилювало. 

— Раніше не було такого вітру, що вуха до Кіровограду відносив.

— А ти ті вуха під шапку сховай, вони до Кіровограда і не долетять, — усміхнено порадив Левко. 

— А як долетять?

— Не долетять! — впевнено заперечив він.

— Я кажу йому що холодно, а він мені про вуха у Кіровограді. 

— Але ти вже все одно вийшла.

— Вийшла, — піднявши голову, задумливо погодилася Дарка.

— Ну от і все, — знизав плечима хлопець. — То ходімо, Олексій вже нас зачекався.

— Нікуди твій Яковенко не дінеться, він же не з цукру, — повторила його репліку вона, усміхнувшись.

— Він — може й не з цукру, а от інші з цукру! Тобі, я бачу, їх геть не шкода?

Дарка засміялася. Вона стояла поруч, обличчя її було червоне від холоду, але очі світилися. Вітер розвівав її хустку, і кілька пасем волосся вибилися з-під неї, лоскочучи щоки.

— Тебе самого то як відпустили в таку погоду?

— Мене і не відпускали. Мама на роботі, сказала сестрі мене нікуди не пускати, але я зміг з нею домовитися.

— Ходімо вже, погуляю я з вами... але тільки трохи. І тільки тому, що ти вже як сніговик стоїш.

— Дарко-о-о-о! — раптом пролунав голос з хати. — Дарко, ти де там?

— Ой, — злякано прошепотіла дівчина, перевівши погляд на хату. — Це мати!

— То що, прогулянка з Яковенком скасовується? — засмучено й водночас скептично спитав Левко.

— Який Яковенко?! Зараз мати як побачить, що я вийшла у таку погоду, я й забуду як того Яковенка звати!

— Ти й так не дуже пам'ятаєш, — похитав головою він.

— Пам'ятаю! — обурено заперечила Дарка.

— Біжи, Даро, — усміхнувся Левко. — А то ще й мені перепаде.

— Навіть не сумнівався. — кивнула вона.

Дарка вже бігла до хвіртки, але на мить зупинилася, озирнулася.

— Після обіду погуляємо! — вигукнула вона.

— Це питання чи твердження? — поцікавився хлопець.

— Я сама вийду, тільки не волай на все село, — сказала вона. З хати знову почулося мамине «Дарко-о-о-о» і дівчина миттю кинулася до хвіртки.

Дарка зникла за дверима, а Левко ще кілька хвилин стояв на вулиці, дивлячись на її хату. Потім засунув руки в кишені, насунув шапку глибше на вуха, аби вони не долетіли до Кіровограду, і пішов назад, залишаючи за собою сліди, які хуртовина одразу ж почала замітати...

                            ***

— Але ж чому забрали Іванку? Якби це було через відсутність офіційних опікунів, то її б ще раніше забрали... — задумливо мовив Левко, обережно ставлячи торбинку на стіл. З неї виглядала невеличка банка з медом насиченого кольору, кілька яблук та окраєць чорного хліба, загорнутий у рушник.