Розділ IX. «— Ти ж Україну ненавидиш...».

...— Jaką piękną fryzurę masz wnuczko!¹ — милуючись сплеснула у долоні бабуня Зося, доки Дарка красувалась своєю новою зачіскою у маленькому дзеркальці.

— І справді, як гарно! — приголомшено усміхнулася дівчинка. — Дякую тобі, бабуню!

— Masz takie piękne, ogniste włosy, zupełnie jak twoja matka.² — сердечно промовила Зофія, поглядаючи на руді пасма.

— Тобі подобається? — поцікавилася онучка.

— Jesteś dla mnie najpiękniejsza, a twoje włosy są najpiękniejsze!³ — щиро відповіла жінка, на що Дарка задоволено всміхнулась, поправляючи волосся.

У мить почувся різкий скрип дверей і приглушені кроки. Дівчинка миттєво зреагувала і ледь не підстрибнула від радості, усвідомивши, що мама нарешті повернулася.

— Мама, мама прийшла! — радісно заверещала вона, підстрибуючи...

                                ***

Погода вже остаточно зіпсувалася. Здавалося, з кожним днем на вулиці було все похмуріше і похмуріше. За вікном був дощ. Може й невеликий, але все ж був. Стало набагато прохолодніше. Й хоч надія на те, що ще буде тепло, як раніше, була — сонце вже все одно не гріло, не гріло...

У хаті було тихо, лише дсь капала вода, певно, з рукомийника — кап-кап-кап-кап. Дарка чула, як цокає настінний годинник, як потріскує старе дерево у рамі вікна, як десь у сусідньому дворі гавкнув пес і одразу ж замовк. Вона не спала всю ніч, навіть на секунду очі не заплющила. Лише мовчки сиділа на ліжку, притиснувши коліна до грудей і дивлячись в один бік. У цій позі вона дуже нагадувала Марію.

Було близько шостої години вечора. Світло в кімнаті здавалося сірим, приглушеним, як після великої бурі. Радіо віддалено хрипіло щось про капітуляцію Японії, про те, що війна нарешті закінчилася, що світ зітхнув із полегшенням.

—«...Император Японии объявил о капитуляции... Советский народ празднует победу над милитаристской Японией... Союзники одержали окончательную победу во Второй мировой войне... Советские войска героически громят японских империалистов на Дальнем Востоке...» — урочисто доповідав голос диктора. 

Але Дарка не слухала. Геть не слухала. Що їй вже було до того? Адже її війна не закінчилася. Її світ не зітхнув з полегшенням. Адже зараз її світ звузився до порожньої кімнати, де все нагадує про Іванку, і де кожна річ — як ніж у серце.

Вона сиділа на краєчку ліжка, біля неї лежала маленька сорочка Іванки — та, яку дівчинка не любила носити, бо казала, що вона «дуже колеться». Дарка згадала, як Іванка сміялася, коли та лоскотала її, як ховалася під ковдрою, коли боялася темряви, як просила почитати улюблену казку про Оленку і Весну.

У цій хаті їй все нагадувало про доньку Марії. Дівчина згадала, як Іванка одного разу сказала: «Тьотю Даро, ти мене дуже любиш, і маму мою любиш. І я тебе теж дуже-дуже люблю». І тоді Дарка не відповіла, а лише обійняла її, бо й не знала, що сказати, дуже вона розгубилася. А тепер — вже не скаже.

Вона цілий день намагалася щось робити — розкладала речі, складала книжки, носила воду, витирала пил, але руки не слухалися. Вони тремтіли, як у старої, і кожен рух здавався якимось зайвим, безглуздим. Дівчина не знала, навіщо це взагалі робить, бо деякі речі Дарка робила майже без особливої потреби — просто робила, та й все. Можливо, щоб не зійти з розуму.

На столі лежала тарілка з недоїденим борщем, на який вона з самого ранку мовчки дивилася, та не змогла їсти. Поруч — чашка з чаєм, вже холодним, з плівкою на поверхні. Вікно було прочинене, і з вулиці долинав запах мокрої землі, диму з сусідської грубки, і ще щось — щось невловиме, що нагадувало наближення холодної осені.

Дарка підвелася, підійшла до шафи, відкрила дверцята і дістала з полиці книжку — ту, яку Левко колись написав власноруч і подарував їй. Пальці ковзнули по обкладинці, по нерівному почерку, по згинах, які залишилися від Іванчиних рук. Дівчинка любила цю книжку не менше за «Казки Кіровоградщини», бо в ній були власноруч намальовані малюнки, які та розглядала з великою цікавістю у синіх очах. 

Дарка знову сіла, притиснула книжку до грудей і втомлено заплющила очі. Вона хотіла уявити Іванку — веселу, з розкуйовдженим волоссям, з усмішкою, яка завжди була трохи кривенька, бо один зуб ще не встиг вирости. Поруч з нею Марія — радісна, з щирою посмішкою та живим блиском у очах. Біля них гуртуються Павлик, Іван, батьки Марії, вони всі живі, щасливі, і в них все добре, все добре...

Та розплющивши очі, замість цієї щасливої сімейної картини, Дарка побачила лише порожню похмуру кімнату, атмосфера якої, пригнічувала її ще більше. Вона не знала, чи зможе колись побачити Іванку знову, хоча виходячи з вчорашніх розмов з органами опіки і іншими — відповідь була очевидна.

Раптом почувся стук у двері. Не різкий, не гучний — обережний і тихий, ніби той, хто стукає, сам не впевнений, чи варто, чи може все ж піти. Дарка здригнулася, підвела голову. Вона згадала, що не зачинила хвіртку. Вранці, коли виносила відро з водою, аби хоч чимось зайняти собі руки, геть забула. Вона встала, повільно і тихо підійшла до дверей, зупинилася, уважно прислухалася. Стук знову повторився — трохи голосніше, але все ще якось несміливо. Трохи вагаючись, Дарка все ж відкрила.

На порозі стояв Левко. Він був у простій сорочці, трохи пом’ятій, з темною курткою на плечах. Він тримав у руках торбинку, з якої виглядала банка з медом, хліб, кілька яблук. Ця поява була для Дарки доволі несподівана, вона завмерла, не знаючи що й сказати. Левко теж стояв нерухомо, ніби боявся зробити зайвий крок.

— Пробач, я не хотів тебе налякати... — одразу ж почав виправдовуватися він, опустивши очі та перервавши незручну тишу. — Я... Я просто побачив, що в тебе хвіртка відкрита… 

— І вирішив зайти? — перебила його Дарка. Її питання прозвучало доволі скептично, але голос був стомлений. Їй явно зараз було не до сміху чи жартів.

— Ні, не зовсім... — повів головою Левко, намагаючись зробити так, аби його відповідь була більш логічною, ніж здається. — Я... — він знову зупинився, не знаючи як правильно й що сказати. Хоча перед тим як зайти, він двісті разів встиг прорепетирувати кожне слово і завчив, наче вірш. Та хвилювання бере верх над усім, і над розумом у першу чергу. — Я знаю, — нарешті продовжив він, — ти казала, щоб я більше не приходив. Я пам’ятаю. Але я тільки сьогодні дізнався про Марію та Іванку. І… Я не міг не прийти. Я про всяк випадок приніс трохи їжі. Просто… Хотів тобі допомогти.