Розділ IX. «— Ти ж Україну ненавидиш...».

...— Jaką piękną fryzurę masz wnuczko!¹ — милуючись сплеснула у долоні бабуня Зося, доки Дарка красувалась своєю новою зачіскою у маленькому дзеркальці.

— І справді, як гарно! — приголомшено усміхнулася дівчинка. — Дякую тобі, бабуню!

— Masz takie piękne, ogniste włosy, zupełnie jak twoja matka.² — сердечно промовила Зофія, поглядаючи на руді пасма.

— Тобі подобається? — поцікавилася онучка.

— Jesteś dla mnie najpiękniejsza, a twoje włosy są najpiękniejsze!³ — щиро відповіла жінка, на що Дарка задоволено всміхнулась, поправляючи волосся.

У мить почувся різкий скрип дверей і приглушені кроки. Дівчинка миттєво зреагувала і ледь не підстрибнула від радості, усвідомивши, що мама нарешті повернулася. Дарка дуже любила маму, тут нічого не скажеш — до самої смерті була з нею поруч.

— Мама, мама прийшла! — радісно заверещала вона, підстрибуючи...

                                ***

Погода вже остаточно зіпсувалася. Здавалося, з кожним днем на вулиці було все похмуріше і похмуріше. За вікном був дощ. Може й невеликий, але все ж був. Стало набагато прохолодніше. Й хоч надія на те, що ще буде тепло, як раніше, була — сонце вже все одно не гріло, не гріло...

«Кап-кап-кап-кап» — ритмічно капала вода з рукомийника. Дарка чула, як цокає настінний годинник, як потріскує старе дерево у рамі вікна, як десь у сусідньому дворі гавкнув пес і одразу ж замовк. Вона не спала всю ніч, навіть на секунду очі не заплющила. Лише мовчки сиділа на ліжку, притиснувши коліна до грудей і дивлячись в один бік. У цій позі вона дуже нагадувала Марію, і це не могло не лякати.

Вранці до неї забігала баба Мотря й почала заспокоювати: «— Нічого, дочко, нічого, все ще буде добре. Прорвемося, прорвемося! Ті нелюди дитину забрали, а Бог у них душу забере! І Богу, забере, забере в них Бог їхню грішну душу! — невпинно белькотіла жінка, розкладаючи свої хвалені всім селом яблука на стіл. — А ти, Дарко, тримайся! Ти сильна, ти витримаєш, все витримаєш! Ти тільки руки не опускай, чуєш?»

«— Дякую вам, тітко Мотре, — відмовляла дівчина. — Але я не потребую допомоги.»

Їй було якось ніяково приймати допомогу від тітки Мотрі, та й загалом приймати від когось допомогу. 

«— Ще чого! Я раніше Марії допомогти не змогла, не змогла.. от і жалкую тепер дуже, дочко. Але тобі я не дозволю руки опустити, чуєш?»

«— Тітко Мотре...»

«— Не дозволю! Щоб яблука всі до одного поїла, ось що я тобі скажу! Запам'ятай: якщо тобі щось треба, ти кажи, а я допоможу, чим зможу» — вже коло дверей промовила жінка.

Дарка зупинила її, подякувала, але сказала, що їй нічого не треба й вона сама з усім впорається. Похитавши головою, баба Мотря пішла, а дівчина сховала яблука у льосі.

Було близько шостої години вечора. Світло в кімнаті здавалося сірим, приглушеним, ніби після великої бурі. Радіо віддалено хрипіло щось про капітуляцію Японії, про те, що війна нарешті закінчилася, що світ зітхнув із полегшенням.

—«...Император Японии объявил о капитуляции... Советский народ празднует победу над милитаристской Японией... Союзники одержали окончательную победу во Второй мировой войне... Советские войска героически громят японских империалистов на Дальнем Востоке...» — урочисто доповідав голос диктора. 

Але Дарка не слухала. Геть не слухала. Що їй вже було до того? Адже її війна не закінчилася. Її світ не зітхнув з полегшенням. Адже зараз її світ звузився до порожньої кімнати, де все нагадує про Іванку, і де кожна річ — як ніж у серце.

Вона сиділа на краєчку ліжка, біля неї лежала маленька сорочка Іванки — та, яку дівчинка не любила носити, бо казала, що вона «дуже колеться». Дарка згадала, як Іванка сміялася, коли та лоскотала її, як ховалася під ковдрою, коли боялася темряви, як просила почитати улюблену казку про Оленку і Весну.

У цій хаті їй все нагадувало про доньку Марії. Дівчина згадала, як Іванка одного разу сказала: «Тьотю Даро, ти мене дуже любиш, і маму мою любиш. І я тебе теж дуже-дуже люблю». І тоді Дарка не відповіла, а лише обійняла її, бо й не знала, що сказати, дуже вона розгубилася. А тепер — вже не скаже.

Вона цілий день намагалася щось робити — розкладала речі, складала книжки, носила воду, витирала пил, але руки не слухалися. Вони тремтіли, як у старої, і кожен рух здавався якимось зайвим, безглуздим. Дівчина не знала, навіщо це взагалі робить, бо деякі речі Дарка робила майже без особливої потреби — просто робила, та й все. Можливо, щоб не зійти з розуму.

На столі лежала тарілка з недоїденим борщем, на який вона з самого ранку мовчки дивилася, та не змогла їсти. Поруч стояла чашка з чаєм, вже холодним, з плівкою на поверхні і перстень. Той самий перстень Незламності, який Дарка віддала Марії та на наступний день отримала назад. Той перстень дивився на неї, а вона на нього...

Вікно було прочинене, і з вулиці долинав запах мокрої землі, диму з сусідської грубки, і ще щось — щось невловиме, що нагадувало наближення холодної осені, яка принесе з собою голод.

Дарка підвелася, підійшла до шафи, відкрила дверцята і дістала з полиці книжку — ту, яку Левко колись написав власноруч і подарував їй. Пальці ковзнули по обкладинці, по нерівному почерку, по згинах, які залишилися від Іванчиних рук. Дівчинка любила цю книжку не менше за «Казки Кіровоградщини», бо в ній були власноруч намальовані малюнки, які та розглядала з великою цікавістю у синіх очах. 

Дарка знову сіла, притиснула книжку до грудей і втомлено заплющила очі. Вона хотіла уявити Іванку — веселу, з розкуйовдженим волоссям, з усмішкою, яка завжди була трохи кривенька, бо один зуб ще не встиг вирости. Поруч з нею Марія — радісна, з щирою посмішкою та живим блиском у очах. Біля них гуртуються Павлик, Іван, батьки Марії, вони всі живі, щасливі, і в них все добре, все добре...

Та розплющивши очі, замість цієї щасливої сімейної картини, Дарка побачила лише порожню похмуру кімнату, атмосфера якої, пригнічувала її ще більше. Вона не знала, чи зможе колись побачити Іванку знову, хоча виходячи з вчорашніх розмов з органами опіки і іншими — відповідь була очевидна.