Розділ ІІ.«— Ти що, хочеш забрати мою ляльку?».

...Дарка сиділа біля столу, схилившись над шматком полотна. У руках вона тримала голку з червоною ниткою, але стібки то виходили криві, то занадто довгі, то зовсім короткі. Вона вже кілька разів намагалася зробити рівний узор, але щоразу нитка плуталася, а малюнок виходив не таким, як треба.

— Та не так, Дарко, — лагідно сказала Марія, нахилившись ближче. Її світло-русяве волосся трохи вибилося з-під хустки. — Дивись, треба рівненько, щоб кожен стібок був однаковий. Ось так... — Вона взяла голку й показала, як правильно протягнути нитку крізь тканину. 

Дарка тихо зітхнула. Її зелені очі світилися сумом і втомою. У неї ще з дитинства погано виходило вишивати, в після смерті матері їй стало ще вище зосередитися на чомусь, тип паче на вишивці. Дівчина відчувала, що руки не слухаються, що серце не дає спокою. 

— У мене не виходить, — тихо сказала вона розчарованим тоном і опустила голову.

— Вийде, — підбадьорливо відповіла Марія, усміхнувшись. — У мене теж колись не виходило, навіть нитку у голку вмтоумтти не могла. А тепер бачиш — можу й узори складні робити. Треба тільки терпіння.

У цей момент до столу підбігла маленька Іванка з коротенькою косичкою. Її очі загорілися цікавістю. Дівчинка сперлася на край столу й простягнула ручку до полотна.

— Мам, а можна я теж? — запитала вона, дивлячись на голку.

— Ні, Нусю, — лагідно відповіла доньці мати, забираючи гостру голку подалі від дитячих очей і рук. — Ти ще маленька, не дай Боже вколишся. Але можеш потримати нитку.

Іванка миттю схопила нитку й засміялася. Її сміх був дзвінкий, чистий, він наповнив хату теплом. Дарка мимоволі всміхнулася, дивлячись на дівчинку.

— Вона така весела, — сказала дівчина, легенько постукавши пальцем по носу Іванки. — Маленька помічниця в тебе росте.

— Сама не натішуся. — усміхнено відповіла Марія, відчуваючи гордість за дочку.

Дарка знову взяла голку й спробувала зробити рівний стібок. Цього разу вийшло трохи краще. Марія схвалила:

— От бачиш, уже краще. Ти навчишся. 

— Ти ж знаєш, у нас в селі сором і ганьба не вміти вишивати двадцятирічної дівчині, адже, на думку інших, це вміє кожна школярка. — гірко всміхнулася Дарка.

— І хто це так каже?

— Люди.

— Не слухай ти тих людей. Краще себе слухай. Не кожен повинен вміти щось, що думку інших дуже просто. Кожна робота дуже клопотлива, до того ж ти вмієш вишивати, просто іноді плутаєшся, це нормально.

Дарка мовчки кинула, і її серце наповнилося теплом. Вона відчувала, що Марія не просто показує їй вишивку, а дає щось більше — підтримку, розуміння, те, чого їй так бракувало після втрати матері.

Вони були давно знайомі проте так і не стали близькими подругами. А можливо й стали, бо при одній згадці про Марію та її сім'ю, Дарка відчувала тепло в серці і навіть гордість. Так, вони не були близькими подругами, але щось було між ними рідне.

А Іванка тим часом бігала по хаті з ниткою в руках, сміючись і вигадуючи, що то «чарівна стрічка». Її маленький голос лунав так весело і дзвінко, що навіть Павлик прокинувся. Проте Іванка миттю побігла заспокоювати малого братика, і той сміючись разом з нею, згодом знову заснув...

                                ***

На вулиці вже сутеніло, і небо над городами наливалося глибоким синьо-фіолетовим кольором. За тином повільно йшов дід Карпо, з ліхтарем у руці: перевіряв, чи не забула його донька Марина закрити хлів. Десь далі, за садом, хлопчаки ще гралися в «німців і наших», ховаючись між копицями сіна. 

Вітер за вікном ритмічно шарудів листям, десь далеко гавкав сусідський собака — певно, на курей чи гусей. 

Дарка мовчки дивилася у вікно. Можна було подумати, що дівчина шукає якогось монстра за вікном, але насправді ж вона поринула у важкі роздуми.

Адже Дарка все ще думала про Марію — як вона себе зараз почуває? Чи змінилось щось, після їхньої останньої розмови? Ці думки не давали їй спокою. Вона думала і про Марію, і про Іванку, і про... Життя. Еге ж, та яке там життя? З цими всіма бідами на голову то не життя, а катування, справжнісіньке катування, інакше й не скажеш. Та жити все одно треба. Останнім часом, дивлячись на Іванку, Дарка часто згадувала своє дитинство: навіть тоді, здавалося б, у безтурботному віці, коли дитина має радіти життю, їй теж було не зовсім весело. Голод, злидні, життя без батька.

Ой, то була, певно, одна з найболючіших тем для Дарки. Дівчинка часто бува питала матір про тата — «Мамо, а де тато? Чому у Софійки тато є, а в мене нема? Мамо, невже він мене не любить? Чому він мене не любить?...» — мати як могла заспокоювала доньку, та точної відповіді що з татом, вона не давала, через що Дарка плакала ще сильніше.

Адже вона й справді через це дуже страждала: бо з самого дитинства бачила, як інші дівчатка розказують про тата, як він їх любить, піклується, оберігає. Та в неї не було цього... Іноді Дарка думала про те, що саме з нею щось не так, не з татом, в з нею. «Чому так? От у Софійки є тато, він їй іграшки дарує, він її любить, він до неї приїзжає, а до мене мій тато ні. Невже я й справді чимось гірше? Певно це я сама винна, що тато мене геть не любить...» — такий сумний вердикт іноді ставила дівчинка. Маленька Дарка шукала недоліки лише в собі, не розуміючи, що проблема була зовсім не в ній.

Зараз же, їй раптом на думку спав болючий спогад з дитинства, який вона й досі пам'ятала.

...Дарці тоді було лише шість. Вона ще не вміла читати, але вже знала: як тримати ложку, допомогати мамі та непомітно їсти варення, роблячи вигляд що то був кіт, якого у них, до речі, не було. Дівчинка йшла поруч із мамою і міцно тримала її за руку. Дорога була слизька після дощу, а впасти не хочеться, ще й чобітки, як на зло, трохи натирали п’яти. Мама несла банку з вишневим варенням, загорнуту в рушник, і ще якусь гарненьку тканину — «на подяку», казала вона.