Розділ ІІ.«— Ти що, хочеш забрати мою ляльку?».

...— Мама мыла раму. У Миши мяч. У Маши кукла... — завчала чорнява дівчинка.

Висока стеля, важкі темні штори, запах лакованих меблів — цими словами можна було коротко охарактеризувати кімнату. Дівчинка сиділа на табуреті біля письмового столу, ноги не діставали до підлоги. Перед нею лежав зошит у клітинку, чорнильниця, перо. Вона виводила рядки, як їй і наказували.

— Мама мыла ра...

— Повтори, — пролунав суворий голос чоловіка, який гортав зошит. — Повтори нормально.

— Ма-ма мы-ла ра-му... — тихо, з акцентом, по складах повторила вона.

— Громче! — гримнув Костянтин Васильович. — Я же сказал, повтори нормально!

Софія здригнулась. Вона знала: не можна перечити. Вона вже бачила, як батько кричав на маму, як гримав кулаком по столу, як мама потім довго плакала.

— Мама мыла раму, — повторила дівчинка голосніше. — У Миши мяч. У Маши кукла.

— Вот видишь, уже лучше. Ничему твоя мать тебя не научила... — похитав головою чоловік. — Еле-еле разговариваешь, учить тебя ещё, и учить... Запомни: ты живёшь в Советском Союзе. Здесь говорят по-человечески. Не на этом... — він скривився, — ...на этом вашем селючьем наречии.

Софія опустила очі. Їй хотілося сказати, що це не "нарєчіє", а мова. Що мама казала: "Мова — це душа народу". Що вона співала їй колискові українською. Що в Тишківці всі говорили саме так — і це було красиво.

Але вона мовчала.

— Завтра пойдём в школу. И там ты не будешь позорить меня, понялa? — суворо промовив Костянтин Васильович. — Ты дочь влиятельного человека, а это означает, что ты должна быть достойной, а не никчёмной селючкой.

Софія мовчки кивнула, адже це було все, що їй залишалося робити. А от не зганьбити батька — це все, що від неї вимагалося, за словами Костянтина Васильовича.

— А можна... — невпевнено прошепотіла вона, — ...можна я візьму з собою ляльку?

— Какую ещё ляльку?

— Ну... ту, що мама мені...

— Я же сказал: забудь. Всё, что было там — больше не существует. Ни деревни, ни матери. — Його голос став крижаним. — Ты теперь советская девочка. И ты должна быть благодарна, что я забрал тебя оттуда! Я купил тебе нормальную куклу! — він схопив ляльку з тумбочки та кинув на стіл перед Софією. — Вот! Лилия, нормальная игрушка, которую я привёз специально для тебя в ту глушь, из самой москвы! Или тебе она уже не нравится?!

— Подобається, звичайно. Але мама...

— Забудь! Играйся тем, что я тебе купил! — він ударив кулаком по столу, і чорнильниця підскочила. — Научись быть достойной дочерью своего отца, и только попробуй опозорить меня перед всеми!

З цими словами Костянтин Васильович мовчки вийшов із кімнати, грюкнувши дверима. Софія залишилась сама. Сльози знову покотилися по її обличчю, але вона швидко витерла їх рукавом й знову прийнялася повторювати слова:

— Ма-ма мы-ла ра-му...

                         ***

На вулиці вже сутеніло, і небо над городами наливалося глибоким синьо-фіолетовим кольором. За тином повільно йшов дід Карпо, з ліхтарем у руці: перевіряв, чи не забула його донька Марина закрити хлів. Десь далі, за садом, хлопчаки ще гралися в «німців і наших», ховаючись між копицями сіна. 

Хата Дарки була тиха, як завжди увечері. Вітер за вікном ритмічно шарудів листям, десь далеко гавкав сусідський собака — певно, на курей чи гусей. 

Сама ж Дарка мовчки дивилася у вікно. Вона виглядала засмученою, але насправді та була просто була дуже задумливою. Можна було подумати, що дівчина шукає якогось монстра за вікном, але вона поринула у важкі роздуми.

Адже Дарка все ще думала про Марію — як вона себе зараз почуває? Чи змінилось щось, після їхньої останньої розмови? Ці думки не давали їй спокою. Вона думала і про Марію, і про Іванку, і про... Життя. Еге ж, та яке там життя? З цими всіма бідами на голову то не життя, а катування, справжнісіньке катування, інакше й не скажеш. Та жити все одно треба. Останнім часом, дивлячись на Іванку, Дарка часто згадувала своє дитинство: навіть тоді, здавалося б, у безтурботному віці, коли дитина має радіти життю, їй теж було не зовсім весело. Голод, злидні, життя без батька.

Ой, то була, певно, одна з найболючіших тем для Дарки. Дівчинка часто бува питала матір про тата — «Мамо, а де тато? Чому у Софійки тато є, а в мене нема? Мамо, невже він мене не любить? Чому він мене не любить?...» — мати як могла заспокоювала доньку, та точної відповіді що з татом, вона не давала, через що Дарка плакала ще сильніше.

Адже вона й справді через це дуже страждала: бо з самого дитинства бачила, як інші дівчатка розказують про тата, як він їх любить, піклується, оберігає. Та в неї не було цього... Іноді Дарка думала про те, що саме з нею щось не так, не з татом, в з нею. «Чому так? От у Софійки є тато, він їй іграшки дарує, він її любить, він до неї приїзжає, а до мене мій тато ні. Невже я й справді чимось гірше? Певно це я сама винна, що тато мене геть не любить...» — такий сумний вердикт іноді ставила дівчинка. Маленька Дарка шукала недоліки лише в собі, не розуміючи, що проблема була зовсім не в ній.

Зараз же, їй раптом на думку спав болючий спогад з дитинства, який вона й досі пам'ятала.

...Дарці тоді було лише шість. Вона ще не вміла читати, але вже знала: як тримати ложку, допомогати мамі та непомітно їсти варення, роблячи вигляд що то був кіт, якого у них, до речі, не було. Дівчинка йшла поруч із мамою і міцно тримала її за руку. Дорога була слизька після дощу, а впасти не хочеться, ще й чобітки, як на зло, трохи натирали п’яти. Мама несла банку з вишневим варенням, загорнуту в рушник, і ще якусь гарненьку тканину — «на подяку», казала вона.

— Даринко, тільки ти поводься чемно. — тихо сказала мама, коли вони підійшли до хвіртки. — Добре поводься, не чіпай нічого без дозволу, і не перебивай, коли дорослі говорять.