Розділ VIII. «— А совість — це теж не твоя компетенція?».

...У кімнаті пахло свіжим деревом і сонцем. Вікно було прочинене, і теплий вітерець грався фіранкою, що ледь-ледь коливалася, ніби дихала. Надворі стояв червень — той самий, коли сонце не пече, а ніжно торкається плечей, коли трава ще зелена, а не вигоріла, і коли здається, що життя — попереду, і воно буде довгим.

Дарка сиділа на табуретці біля вікна, тримаючи в руках яблуко, благополучно зірване з яблуні баби Мотрі. Вона не їла його — просто крутила в пальцях, іноді підносила до носа, вдихаючи аромат. Її погляд був спрямований на Левка, що сидів навпроти, трохи зігнувшись над аркушем паперу. Він малював її.

— Ти знову мені очі зробиш більші, ніж треба, — усміхнулася вона, схиливши голову набік.

— По-перше, це в мене такий стиль малювання, по-друге, взагалі-то, в тебе вони й справді великі, — не відриваючи погляду від малюнка, відповів Левко. — І взагалі, художник бачить не так, як інші. Я малюю не те, що є, а те, що відчуваю.

— А відчуваєш ти, що я — сова? — засміялася Дарка, нарешті відкусивши шматочок яблука.

— Відчуваю, що у тебе творча душа! — весело відповів хлопець.

Дарка здивовано підняла брови.

— Творча? Серйозно?

— Абсолютно! 

— Це тому що я погодилася попозувати тобі декілька разів?

— А от і ні, — Левко відклав олівець і трохи відсунув аркуш, щоб краще роздивитися. — У тебе й справді творча й витончена душа. 

— І що, я б теж запросто могла стати художницею?

— Не знаю, щодо художниці, а от для акторки — у тебе дуже навіть витончена зовнішність.

— О, тепер у мене не тільки душа витончена, а ще й зовнішність?

— А що, ти це заперечуєш?

Дарка всміхнулася, в її очах з’явився блиск. 

— Знаєш, я коли малою була й справді мріяла бути акторкою. А потім — режисеркою. Ми з бабусею завжди вдома маленькі вистави робили. А у школі одного разу я, під суворим наглядом класної керівниці ставила виставу по «Лісовій пісні». Я так плакала, коли Мавка зникала в лісі...

— І що ж сталося з тією мрією? — зацікавився хлопець.

— Нічого, — знизала плечима дівчина. — Після смерті мами я зовсім про це не думала. Чесно, ні про що не хочу думати після того, як її не стало...

— Я тебе розумію... — сумно відповів Левко, опустивши очі.

— А можливо, це просто було дитяче захоплення, дитяча мрія, не більше. — перевела тему Дарка, не бажаючи згадувати материну смерть.

— А я гадаю, ти все-таки була б хорошою акторкою...

— Як Лесь Курбас? — всміхнулась вона.

— Краще! — одразу ж відмовив він.

Дарка знову посміхнулася. Вона дивилася на Левка, і в її погляді було щось більше, ніж просто вдячність. Було щось, що не вимовляється вголос. Щось, що лишається між рядками.

— А ти? — нарешті спитала вона. — Ти ким мрієш бути?

— Я? — хлопець знизав плечима. — Я не знаю ким я буду, проте мені подобається малювати і писати. 

— Я помітила, — всміхнено відповіла Дарка. 

Вона підвелася, підійшла до нього, заглянула через плече. На аркуші було її обличчя. Трохи ідеалізоване, трохи романтизоване, але впізнаване. Очі — великі, в цілому, як вона і гадала, волосся розсипалося по плечах. У куточках губ — ледь помітна усмішка.

— Це я? — тихо спитала вона.

— Ні, це я, — саркастично відповів хлопець. — Звичайно ти. Хіба не схожа?

— Схожа, звичайно. І дуже гарна. Навіть занадто...

— Це не занадто, це так, як я тебе бачу попри те, що я майже не бачу нічого.

— Нічого не бачиш, а от гігантські очі бачиш.

— Бачу!

Вони ще довго сиділи роздивляючись малюнок, а потім обговорювали інші картини Левка, сміялися і безтурботно гаяли час. За вікном вечоріло, через що Дарка все-таки пішла додому. Сонце сідало за обрій, залишаючи по собі рожево-золотий слід. 

«Який гарний захід сонця, — подумав Левко, визираючи у вікно. — треба буде колись його намалювати...». Він підійшов до папки з малюнками, бажаючи знайти чистий аркуш, проте знайшов там лише портрети, і всі вони — із зеленими очима...

                            ***

Райцентр зустрів Дарку тишею, що не була спокоєм. Вона йшла, як у тумані — не бачила людей, не чула машин, не відчувала ні тепла, ні холоду. Здається, вона вже геть нічого не відчувала, а просто існувала. Її серце боліло, руки тремтіли. Дарка мала вигляд, наче щойно з хреста знята. Вона вже оббігала всіх, кого тільки можна. Її ноги самі несли її до будівлі, яку вона ніколи не хотіла бачити. Суворий будинок з масивними дверима, вкритими товстим шаром олійної фарби та облізлим написом над входом: «Народный комиссариат внутренних дел».

Дівчина штовхнула двері. Черговий їй щось сказав, але вона не почула, її то не хвилювало. Очі — червоні від безперервних сліз, обличчя — бліде. Вона пройшла коридором, як тінь, і зупинилася перед кабінетом, де, як їй сказали, «рассматривает дело Нечепуренко Марии Алексеевны старший лейтенант государственной безопасности Софья Константиновна».

В той же час Софія повільно перебирала різні документи, явно шукаючи якийсь дуже необхідний їй, доки до її рук не потрапило те, від чого вона зупинилася. «Дело №52/11 – Ермолаева Екатерина Андреевна». Та різкий стук дверей перебив мить, через що Софія швидко сховала справу під якусь синю папку.

— Вы кто такая? Почему заходите без разрешения? — швидко промовила вона, переводячи очі на рудоволосу дівчину.

— Це ж ти ініціювала, щоб Іванку забрали якомога швидше й далі звідси, так? — радше сказала, ніж спитала Дарка. Її зовнішній вигляд трохи лякав, очі були немов скляні. 

— Вы вообще кто, гражданка? — відсторонено запитала Софія, обводячи поглядом дівчину, хоча відповіь вона чудово знала й сама. — Кто вам дал право заходить без разрешения?

— Її могли б забрати хоча би трохи ближче, та ти приклала руку до того, щоб дівчинка була подалі від дому... Це ж ти вирішила, що восьмирічна дитина є «неблагодійною для держави», еге ж? — тремтячим голосом промовила Дарка крізь біль, що стискала її всередині.