Розділ VIII. «— А совість — це теж не твоя компетенція?».

Райцентр зустрів Дарку тишею, що не була спокоєм. Вона йшла, як у тумані — не бачила людей, не чула машин, не відчувала ні тепла, ні холоду. Здається, вона вже геть нічого не відчувала, а просто існувала. Її серце боліло, руки тремтіли. Дарка мала вигляд, наче щойно з хреста знята. Вона вже оббігала всіх, кого тільки можна. Її ноги самі несли її до будівлі, яку вона ніколи не хотіла бачити. Суворий будинок з масивними дверима, вкритими товстим шаром олійної фарби та облізлим написом над входом: «Народный комиссариат внутренних дел».

Дівчина штовхнула двері. Черговий їй щось сказав, але вона не почула, її то не хвилювало. Очі — червоні від безперервних сліз, обличчя — бліде. Вона пройшла коридором, як тінь, і зупинилася перед кабінетом, де, як їй сказали, «рассматривает дело Нечепуренко Марии Алексеевны старший лейтенант государственной безопасности Софья Константиновна».

В той же час Софія повільно перебирала різні документи, явно шукаючи якийсь дуже необхідний їй, доки до її рук не потрапило те, від чого вона зупинилася. «Дело №52/11 – Ермолаева Екатерина Андреевна». Та різкий стук дверей перебив мить, через що Софія швидко сховала справу під якусь синю папку.

— Вы кто такая? Почему заходите без разрешения? — швидко промовила вона, переводячи очі на рудоволосу дівчину.

— Це ж ти ініціювала, щоб Іванку забрали якомога швидше й далі звідси, так? — радше сказала, ніж спитала Дарка. Її зовнішній вигляд трохи лякав, очі були немов скляні. 

— Вы вообще кто, гражданка? — відсторонено запитала Софія, обводячи поглядом дівчину, хоча відповіь вона чудово знала й сама. — Кто вам дал право заходить без разрешения?

— Її могли б забрати хоча би трохи ближче, та ти приклала руку до того, щоб дівчинка була подалі від дому... Це ж ти вирішила, що восьмирічна дитина є «неблагодійною для держави», еге ж? — тремтячим голосом промовила Дарка крізь біль, що стискала її всередині.

Софія зітхнула, наче їй зараз доведеться пояснювати щось максимально елементарне.

— Гражданка Яременко, да? Что ж, вы не законная опекунка, так что с вами я разговор вести не собираюсь. Вы ведь знаете, что ребёнок — дочь лица, осужденного за связи с Украинской Повстанческой Армией. Согласно постановлению №... — вона потягнулася до папки.

— Не треба, — перебила Дарка. — Я не прийшла слухати постанови. Я просто не розумію, як ти стала такою? — вона трохи повернула голову, уважно вдивляючись у Софію червоними очима.

— Гражданка Яременко, вы сейчас пришли ради чего? Ребёнок — дочь человека, который действовал вне закона. Девочка опасна для государства, она бы не осталась у вас в любом случае. — вона поклала руки на стіл, неподалік від лампи, що ритмічно мерехтіла — ламається вона, що ж поробиш.

— Небезпечна для держави? Восьмирічна дитина, яка втратила всіх своїх рідних й навіть поняття нема, що відбувається навколо, небезпечна для держави? — тихо спитала Дарка, після чого на її обличчі з'явилася усмішка, але не щира, а скоріше істерична.

— Это не просто обычная восьмилетняя девочка. — твердо промовила Софія. — И её не просто так забрали. Она дочь человека, которой имел связи с УПА, гражданка Яременко. Такие дети, как она, опасны для государства и не приветствуются для усыновления. Мне известно о том, что вы очень хотели, чтобы девочка осталась с вами, но это невозможно. Отныне, для неё будет ограничено большинство возможностей, доступных для благотворительных детей, а она неблаготворительна.

— Та вона ж ще дитина! — зірвалася на крик Дарка. — Вона всього лиш дитина, яка не зробила абсолютно нічого поганого в цьому житті! Вона геть ні в чому не винна!

— Гражданка Яременко, успокойтесь! — підвищила тон Софія. — Решение уже принято, и оно более чем справедливо!

— Та де ж це справедливо?! У дівчинки був дім, було тепло, була турбота! Мені дозволили її залишити! А ви її забрали! Забрали, ніби вона якась злочинниця, а вона ж геть нічого не зробила... — сльози на очах Дарки покотилися самі по собі, серце стиснулося від болю.

— Дарина Сергеевна, вы сейчас говорите так, словно я сижу здесь как королева и сама решаю кому жить, а кому нет. Однако это не так. Решение было принято не только мной, этим так само занимались и органы опеки. Но вы также не забывайте, что она не просто обычный ребёнок...

— А хто вона?! — криком перебила Софію Дарка. — Вона просто звичайна дівчинка, яка втратила всіх своїх близьких і зараз мерзне в іншій області у спеціальному дитбудинку нізащо! А ти і твої накази відіграли ключову роль у житті цієї бідної дівчинки! 

— Гражданка Яременко, немедленно успокойтесь! Чтобы вы понимали, Нечепуренко Иванне даже сделали одолжение! Рассматривался вариант выслать девочку в Сибирь, который я полностью поддерживаю, однако её пожалели и решили отправить в специальный детский дом Кемеровскую область.

— Та що ж у вас за нелюди такі, що готові дитину до Сибіру відправити?! Хіба вона чимось це заслужила?! Яка совість це винесе?! — закричала Дарка. Вона ніколи не розуміла такої жорстокості до дітей, а особливо до дитини, яка стала їй наче рідна.

— Ещё и как, Дарина Сергеевна. Эта девочка не может оставаться тут, её было просто необходимо немедленно забрать. Она ребенок предателя родины, поэтому она не имеет никакого права оставаться здесь. — твердо відповіла Софія. Немедленно покиньте кабинет, иначе я вас сама выведу отсюда. — на диво тихо додала вона.

— Тут її дім! Її рідна земля! А ви забрали дитину чорт зна куди через те, що її матір мала совість..

— У Марии Нечепуренко не было ни капли совести! Она предатель родины и враг народа! И к ее детям нужно особое отношение, которое соответствует отношению к Иванне Нечепуренко. Я не желаю больше продолжать этот разговор, гражданка Яременко, немедленно покиньте кабинет, иначе я сейчас позову охрану.

— Ти ж мене з дитинства ненавиділа, Софіє.. — промовила Дарка, похитавши головою.

Софія завмерла. Вона відірвала погляд від документів на столі і з подивом подивилася на дівчину перед собою.