Розділ VII. «— А сам яким був, забув, Остапе?».

Остап сидів у кабінеті, як завжди — рівно, зосереджено, мовчазно. Папери перед ним були акуратно розкладені: справа Горенка, звіти, розпорядження з району, кілька нових протоколів. Він перегортав сторінки, але думки не трималися тексту. Після розмови з Софією щось у ньому зрушилося. То був не страх, хоча, може й він... Та давня й бажана помста все ще горіла у його душі.

Чоловік ще раз зневажливо кинув погляд на справу Горенка, наче це його геть не хвилює. За вікном було сіре небо, сонце вже мало сідати. За такий короткий час погода встигла значно зіпсуватися, хоча була лише середина серпня.

Кабінет, як завжди, пахнув папером, чорнилом і холодом. Остап зробив ковток з чашки — чай був давно холодний. Він поставив її назад, коли почув знайомий голос у коридорі.

— Та пустіть мене, сказала! Я з ним поговорити маю, а не з вами! — лунало твердо.

— Мотре Опанасівно, не можна ж без дозволу! Як я вас пущу? — відповідав хтось із охорони.

— Та що мені ті ваші дозволи! Я Остапа на руках носила, коли він ще у школу не ходив! — не вгамовувалась жінка. — Відійди негайно, а то руки повикручую тобі, хлопче!

Остап стомлено зітхнув. Він вже знав, до чого це приведе, тому мовчки очікував коли двері відчиняться.

І вони таки відчинилися. Баба Мотря, у темній хустці, з рішучим поглядом, забігла без стуку, відштовхнувши плечем молодого охоронця. Мотрона Опанасівна — невисока, згорблена жінка з гострим поглядом і хусткою, туго зав’язаною під підборіддям. Сусідка з вулиці любила казати, що в неї ім'я цікаве, як з тієї книжки про сім'ю Кайдашів — Мотря. Її чорні очі палали, щоки були червоні від гніву.

— Остапе, — сказала вона рішуче, не вітаючись, — що ж це коїться таке в селі, га?

— Вибачте мені, Остапе Васильовичу, я не зміг її втримати... — миттю почав виправдовуватися охоронець, винувато опустивши погляд. Він почав смикати бабу Мотрю за руку й намагатися вивести її з кабінету, але та як штовхнула його — мало не впав.

— Тітко Мотре, прошу вас, сідайте. Не треба тут галасу. — Остап підвівся, намагаючись зберігати спокій, — Андрію, можеш йти, — звернувся він до охоронця, той кивнув та зник за дверима.

— Галасу? — вона гучно поклала немалу торбину на підлогу. — Галасу, кажеш? То це для тебе галас! А як дитину з хати вивозять, то це не галас, Остапе?

— Тітко Мотре, я вас дуже прошу, не треба тут влаштовувати скандал. Приходила вже сьогодні одна, мало не вбила мене, ледве вивели її... А тепер ще й ви, теж вирішили сварку мені влаштувати?

— Та тебе тільки й хвилює те, аби сварок не було! Інше тебе я бачу геть не стосується, еге ж?! — закричала жінка, та потім спробувала заспокоїтись. — Хто приходив? Дарка приходила? Куди вона потім пішла? — занепокоєно запитала баба Мотря.

— Та я їй що, нянька що за нею стежити буду, тітко Мотре? Куди пішла, чому пішла... Вона он нещодавно прибігла сюди, покричала, голову мені мало не розбила, її вивели, а вона як скажена кудись і побігла... — знизав плечима Остап, не приділяючи особливої уваги цій ситуації.

— В тебе совість є? — похитала головою Мотря. — Ти їй може й не нянька, то я ж тобі за няньку була! Та де там за няньку, за матір другу була! Батьки з ранку до вечора в полі спини гнуть, а я з тобою й Сергієм сиджу ляльки-мотанки плету! Шкода що вона тобі ту голову не розбила, шкода!

— Тітко Мотре..

— А раптом бідна дівчина з горя зробить собі щось? Не доведи Господь... — стривожено промовила жінка, схопившись за голову, й почавши ходити туди-сюди від паніки. — То ж на твоїй совісті буде! Тьфу! — додала вона піднявши розгнівані очі.

— Я вас дуже прошу, не треба тільки мене тут у всьому звинувачувати й скандал новий влаштовувати, — Остап вказав бабі Мотрі на стілець. Та вона не сіла, тільки знову головою похитала, наче вона дивилася на щось найнікчемніше у її житті.

— Дарці ж дозволили залишити Іванку, дозволили! Я ж сама чула, як ти особисто казав: «Нехай з нею залишається», папірці якісь їй в обличчя тицяв, дозвіл із району був. Ти ж сам бідну дівчину переконував, що дитина з нею після смерті матері залишиться, а тепер що? Що тепер, Остапе? З самого рання приїхали, забрали дівчинку, як злодії! Дитина їхати не хотіла, Дарка плакала, благала... А ти сидиш тут, ніби нічого й не сталося. — суворо промовила жінка загостривши погляд. — Безсовісний! — розчаровано додала вона, побачивши що Остап лише знизав плечима й його реакція на її слова була не надто сумна.

— Тітко Мотре, ви маєте на увазі, що це було не моє рішення, — тихо, але твердо відповів чоловік . — Є розпорядження з району. Нові дані. Я нічого не міг з цим зробити. Звідки ж мені було знати, що так станеться? Не я це вирішував...

— Та все ти знав, Остапе! — гиркнула Мотря.

— Так, — врешті-решт зізнався чоловік, зітхнувши, — я й справді знав про це. Та що я міг зробити? Можна подумати я сиджу в райвиконкомі й вирішую...

— Та всі вже знають, що ти з ними заодно! — перебила його жінка. Вона підійшла ближче й знизила тон. — Ти ж сам особисто водишся з тими нелюдами, хіба ні? Сам людей здаєш, коли вони за рідну землю боряться, сам їх ненавидиш й караєш, що я тобі скажу! Адже ти вважаєш їх нелюдами, але озирнись навколо себе, Остапе. Справжні нелюди поруч, тільки не ті, хто посмів про волю думати. Кабінети, розпорядження ті чортові, печатки... А совість у тебе є?

Це висловлювання значно потрусило Остапа. Він не визнав, що баба Мотря була права, та щось всередині нього боляче здригнулося, хоч він і намагався приховати це. Остап зітхнув. Він не хотів цієї розмови. Але вона вже почалася.

— Це все через Марію, — сказав він. — мати Іванки була зв’язковою в УПА. Є дані. Саме тому дитина — неблагонадійна.

— Неблагонадійна? — обурено запитала жінка. — Морда в тебе неблагонадійна Остапе, ось що я тобі скажу! Марія завжди доброю була! І Богу, свята жінка! Вона ж і людям допомагала, не боялася ні німців, ні ваших! А скільки горя вона пережила! Царство їй небесне, земля пухом... — перехрестилася вона.