Розділ VII. «— А сам яким був, забув, Остапе?».

...— Мама мыла раму. У Миши мяч. У Маши кукла... — завчала чорнява дівчинка.

Висока стеля, важкі темні штори, запах лакованих меблів — цими словами можна було коротко охарактеризувати кімнату. Дівчинка сиділа на табуреті біля письмового столу, ноги не діставали до підлоги. Перед нею лежав зошит у клітинку, чорнильниця, перо. Вона виводила рядки, як їй і наказували.

— Мама мыла ра...

— Повтори, — пролунав суворий голос чоловіка, який гортав зошит. — Повтори нормально.

— Ма-ма мы-ла ра-му... — тихо, з акцентом, по складах повторила вона.

— Громче! — гримнув Костянтин Васильович. — Я же сказал, повтори нормально!

Софія здригнулась. Вона знала: не можна перечити. Вона вже бачила, як батько кричав на маму, як гримав кулаком по столу, як мама потім довго плакала.

— Мама мыла раму, — повторила дівчинка голосніше. — У Миши мяч. У Маши кукла.

— Вот видишь, уже лучше. Ничему твоя мать тебя не научила... — похитав головою чоловік. — Еле-еле разговариваешь, учить тебя ещё, и учить... Запомни: ты живёшь в Советском Союзе. Здесь говорят по-человечески. Не на этом... — він скривився, — ...на этом вашем селючьем наречии.

Софія опустила очі. Їй хотілося сказати, що це не «нарєчіє», а мова. Що мама казала: «Мова — це душа народу». Що вона співала їй колискові українською. Що вона розмовляла зі своєю подругою Ганною саме українською. Що в Тишківці всі говорили саме так — і це було красиво.

Але вона мовчала.

— Завтра пойдём в школу. И там ты не будешь позорить меня, понялa? — суворо промовив Костянтин Васильович. — Ты дочь влиятельного человека, а это означает, что ты должна быть достойной, а не никчёмной селючкой.

Софія мовчки кивнула, адже це було все, що їй залишалося робити. А от не зганьбити батька — це все, що від неї вимагалося, за словами Костянтина Васильовича.

— Повтори то, что я тебе сказал. — промовив чоловік.

— Я маю бути гідною. — відповіла Софія.

— Это всё? — підняв брову Костянтин.

— Я маю бути гідною дочкою, яка не зганьбить тебе.

— А теперь скажи нормально.

— Я должна быть...

— Достойной дочерью которая не опозорит своего отца! — роздратовано сказав чоловік. — Запомни. 

— А можна... — невпевнено прошепотіла дівчинка, — ...можна я візьму з собою ляльку?

— Какую ещё ляльку?

— Ну... ту, що мама мені...

— Я же сказал: забудь. Всё, что было там — больше не существует. Ни деревни, ни матери. — його голос став крижаним. — Ты теперь советская девочка. И ты должна быть благодарна, что я забрал тебя оттуда! Я купил тебе нормальную куклу! — він схопив ляльку з тумбочки та кинув на стіл перед Софією. — Вот! Лилия, нормальная игрушка, которую я привёз специально для тебя в ту глушь, из самой москвы! Или тебе она уже не нравится?!

— Подобається, звичайно. Але мама...

— Забудь! Играйся тем, что я тебе купил! — він ударив кулаком по столу, і чорнильниця підскочила. — Научись быть достойной дочерью своего отца, и только попробуй опозорить меня перед всеми!

З цими словами Костянтин Васильович мовчки вийшов із кімнати, грюкнувши дверима. Софія залишилась сама. Сльози знову покотилися по її обличчю, але вона швидко витерла їх рукавом й знову прийнялася повторювати слова:

— Ма-ма мы-ла ра-му...

                              ***

Остап сидів у кабінеті, і виглядав як завжди: рівно, зосереджено, мовчазно. Папери перед ним були акуратно розкладені: справа Горенка, звіти, розпорядження з району, кілька нових протоколів. Він перегортав сторінки, але думки не трималися тексту. Після розмови з Софією щось у ньому зрушилося. То був не страх, хоча, може й він... Та давня й бажана помста все ще горіла у його душі.

Чоловік ще раз зневажливо кинув погляд на справу Горенка, наче це його геть не хвилює. За вікном було сіре небо, сонце вже мало сідати. За такий короткий час погода встигла значно зіпсуватися, хоча була лише середина серпня.

Кабінет, як завжди, пахнув папером, чорнилом і холодом. Остап зробив ковток з чашки — чай був давно холодний. Він поставив її назад, коли почув знайомий голос у коридорі.

— Та пустіть мене, сказала! Я з ним поговорити маю, а не з вами! — лунало твердо.

— Мотре Опанасівно, не можна ж без дозволу! Як я вас пущу? — відповідав хтось із охорони.

— Та що мені ті ваші дозволи! Я Остапа на руках носила, коли він ще у школу не ходив! — не вгамовувалась жінка. — Відійди негайно, а то руки повикручую тобі, хлопче!

Остап стомлено зітхнув. Він вже знав, до чого це приведе, тому мовчки очікував коли двері відчиняться.

І вони таки відчинилися. Баба Мотря, у темній хустці, з рішучим поглядом, забігла без стуку, відштовхнувши плечем молодого охоронця. Мотрона Опанасівна — невисока, згорблена жінка з гострим поглядом і хусткою, туго зав’язаною під підборіддям. Сусідка з вулиці любила казати, що в неї ім'я цікаве, як з тієї книжки про сім'ю Кайдашів — Мотря. Її чорні очі палали, щоки були червоні від гніву.

— Остапе, — сказала вона рішуче, не вітаючись, — що ж це коїться таке в селі, га?

— Вибачте мені, Остапе Васильовичу, я не зміг її втримати... — миттю почав виправдовуватися охоронець, винувато опустивши погляд. Він почав смикати бабу Мотрю за руку й намагатися вивести її з кабінету, але та як штовхнула його — мало не впав.

— Тітко Мотре, прошу вас, сідайте. Не треба тут галасу. — Остап підвівся, намагаючись зберігати спокій, — Андрію, можеш йти, — звернувся він до охоронця, той кивнув та зник за дверима.

— Галасу? — вона гучно поклала немалу торбину на підлогу. — Галасу, кажеш? То це для тебе галас! А як дитину з хати вивозять, то це не галас, Остапе?

— Тітко Мотре, я вас дуже прошу, не треба тут влаштовувати скандал. Приходила вже сьогодні одна, мало не вбила мене, ледве вивели її... А тепер ще й ви, теж вирішили сварку мені влаштувати?