Розділ VI. «— А вы неплохо стихи пишите, товарищ Бондар».

                             Минув тиждень.

Той кабінет був по-справжньому затишно-стерильним, ніби привчений тримати в собі лише потрібні речі й нічого зайвого. Великий стіл із потертими кутами, на ньому — стопки справ, підписані папки, чорнильниця зі слідом застигаючого чорнила, чашка, в якій давно вже охолов зелений чай. За вікном — сіре небо й тонка смужка світла на підлозі, що нагадувала про зовнішній світ, від якого це місце було відрізане. У кабінеті пахло папером, клеєм печатки й холодом — запахи, які Софія знала краще за власні думки.

Вона сиділа за столом рівно, як завжди: плечі розправлені, руки витягнуті до паперів, обличчя спокійне й непроникне, як позаочі казав Сергій — «позбавлене фарб життя». Строгість її вбрання, очі, які не відволікаються на сторонні деталі — усе це давало зрозуміти, що тут панує суворість. Софія майже не виказувала жодних емоцій, бо вміла рахувати наслідки точніше, ніж почуття. 

Двері відчинилися, і Остап увійшов із тією впевненої легкістю, з якою Софія його вперше бачила. Чоловік середнього зросту з широкими плечима, сірими проникливими очима та коротким темним волоссям. Одяг практичний: темний плащ або пальто, випрасувана сорочка, кашкет.

— Здравия желаю, товарищ старший лейтенант государственной безопасности, — звернувся він до Софії, та у відповідь мовчки кивнула, не відводячи носа від якихось паперів.

Остап переступив поріг, скинув плащ, залишив на столі невелику папку — і самовдоволена усмішка не сходила з його обличчя. 

— Товарищ старший лейтенант, я уже слышал об аресте гражданина Горенка. К нему, были предприняты меры? — обережно, ніби так, ненароком спитав Остап, сідаючи навпроти та знімаючи кашкет. Голос його трохи натякав на те, що він і так вже чудово знає відповідь, і явно за цим не плаче, та почути це від когось було значно краще. 

— Да, разумеется. Гражданин Лев Горенко не останется безнаказанным за антисоветскую агитацию. Были изъяты все его творческие работы и обнаружены националистические мотивы. Разумеется, это дело будет доведено до конца, — рівним голосом відповіла Софія, відставляючи від себе папери, повністю зосередившись на Остапі.

Щойно почувши це, чоловік відразу ж не зміг стримувати переможної усмішки, явно не приховуючи своєї щирої радості.

— Что ж, к сожалению, я должен признать, Горенко всегда был за националистические взгляды, так что от него это было вполне ожидаемо. Пусть наша Родина как можно быстрее избавиться от таких предателей как он, — усміхнено затвердив Остап похитавши головою.

— Что ж, товарищ Бондар, скажу честно, я тоже безгранично рада. Ваши подозрения и вправду были не без подставны. Не зря вы тогда сказали о том стихе. Хотя.. честно говоря, в какой-то момент я даже стала сомневаться в ваших словах, товарищ Бондар.

— Неужели я заставил вас сомневаться? — запитально підняв очі Бондар, хоча радше кажучи трохи навіть перелякано.

— Понимаете, товарищ Бондар... — Софія трохи промовчала, підбираючи слова, — я уж успела на секунду подумать, что ваш донос был ложным. Долго мы не могли найти тот стих... — пояснила Софія. — Однако благодаря вам, товарищ Бондар, ещё один националист получит по заслугам. Горенко арестованный. Не он первый и не он последний, однако ради блага нашего государства, они все понесут наказание.

— Ни один националист не останется безнаказанным за свою деятельность, старший лейтенант. — полегшено усміхнувся Остап. — Мне, как председателю сельского совета очень важно, чтобы моя родная деревня всегда оставалась исключительно с законопослушными селянами.

— Да, товарищ Бондар, уж больно много этих националистов развелось в последнее время. Однако с такой поддержкой как у нас, — вона трохи зупинилася, явно натякаючи на Остапа, — они нам не помеха. Таких предателей наша великая страна не потерпит, они получат по заслугам. 

— Служу Советскому Союзу, своей Родине, товарищ старший лейтенант. — Весело заявив Остап, підводячись із стільця із задоволеною мордою. Вже ж не йому таїти своїх веселощів — «радість» то яка! — У меня много работы, товарищ старший лейтенант, я уже пойду.

— Конечно товарищ Бондар, не стану вас задерживать. — на диво дружелюбним тоном сказала Софія. З її вуст звучало це доволі дивно, адже останнім часом, та ще й з Остапом, вона ніколи не виявляла особливих теплих жестів. Вона була суворою й чіткою, а не дружелюбною, як-от зараз. Та Остап не те що не звернув на це увагу, а прийняв це за належне.

Чоловік знову зачепив кашкет, розвернувся та попрямував до дверей, аж тут дещо змусило його заціпеніти на місці.

— А вы неплохо стихи пишите, товарищ Бондар. — крижаним тоном донеслося за його спиною.

Остап остовбанів. Він різко розвернувся та здивовано випучив очі відчуваючи, як земля повільно йде з-під ніг. Софія була більш ніж задоволена також реакцією — отже вона права.

— О каких стихах вы говорите, товарищ старший лейтенант? Что вы имеете в виду? — випалив він, намагаючись заглушити гупання власного серця у вухах. Остап спробував повернути колишню впевненість і усміхнутися, та виходило не дуже. Чоловік відчув, що його «перемога» тріщить по швах.

— Стихи, товарищ Бондар, — награним голосом пояснила Софія, ніби це було щось елементарне, — я о стихах.

— Я... Я не понимаю, товарищ старший лейтенант.. — тривожно вимовив Остап. Сенсу прикидатися вже не було, та він і не думав одразу ж зізнаватися.

— Ну как же вы не понимаете, товарищ Бондар... — зітхнула Софія, хитаючи головою. — Я говорю, вы стихи неплохо пишите, поэтом быть не думали, нет?

— Товарищ старший лейтенант государственной безопасности... Я... Я не совсем понимаю о чём...  — тремтячим голосом почав Остап, явно не покидаючи надії виправдатися.

— Не совсем понимаете о чём я, товарищ Бондар? — перебила його Софія, — печально... — награно похитала головою вона. 

— Софья Константиновна...

Софія повільно підвелася, від чого Остап встиг і замовкнути, і зайвий раз смикнутися, і почати дивно хитатися.