Розділ V. «—...Хтось підклав його сюди, клянусь вам, я вперше бачу цей вірш!».

— Товарищ старший лейтенант, по первому обходу ничего подозрительного не обнаружено, — наче за підготованим сценарієм доповів сержант Яровий, відсуваючи від столу стопку зошитів і згорнутих у транслярочку робіт Левка.

Хата Левка Горенка стоїть на самій околиці Тишківки — межа села переходить у розоратоване поле, а за ним — височенні бур’яни колишньої стежки на залізничну станцію. Дерев’яна хата з грубими колодами та солом’яним дахом, вкрита потрісканою замазкою.

На вулиці гавкав Лапко — йому не подобалося, що в хаті були сторонні. То був молодий пес з м'якою світлою шерстю, темними очима і «шкарпетками» іншого кольору на лапках, за що він і отримав ім'я. Левко прийняв його до себе майже одразу, щойно повернувшись з фронту, незважаючи на це, песик дуже швидко потоваришував зі своїм господарем. 

Сергій знайшов його на вулиці й запропонував Левкові забрати Лапка собі, — знав, що той колись хотів завести собі песика. А сам Левко був тільки за, інакше й бути не могло.

Усередині хати кімната була захаращена етюдниками та полотнами. Стіни вкриті побіленими смугами, на яких петляли народні орнаменти, викарбувані ножем ще за бабусі Горенка. В центрі — круглий стіл, на якому лежать зошити з начерками, старий чайник, пофарбований у чорне, і три глиняні горщики з довго засохлими фарбами: синьою, жовтою і червоною. Наче Україна і кров, якою вона зараз стікає.

У стелі над ліжком висить мотузка — невелика поличка для рушників і лампи, біля якої починається майстерня: низька перегородка, за якою стоїть мольберт, пофарбовані вікнаці та дерев’яна скринька для фарб.

Софія ступила вперед, її черевики тихо клацнули по витоптаній підлозі старої хати. У кімнаті мироточили відколи глини із тріщин у стінах, а тонка плівка пилу вкривала кожний куточок.

— Это ведь только первый обход, — холодно, майже беземоційно відповіла вона, та в очах вже читалося глибоке розчарування. А гостре роздратування зростало з кожним невдоволеним поглядом. — Донос был сделан не просто так. Ищите дальше. Вы не можете уйти отсюда без результата.

Сам Левко мовчки спостерігає за цією картиною стоячи неподалік Софії. Худорлявий хлопець з темним кучерявим волоссям раз по разу переводив знервований погляд то на Софію, то на Ярового. Його оточили декілька людей зі зброєю, один з них — Вадим Карпенко, молодий місцевий ткач, який не так давно зв'язався з НКВС. Про його діяльність знає ледве не кожен у селі — хтось засуджує, хтось навпаки підтримує, мовляв «правильний вибір, інакше зараз ніяк!». Але його стривожений погляд говорим сам за себе — він й гадки не мав, що від нього вимагають і чого та темноволоса жінка так сильно кричала на Левка декілька хвилин тому.

Сержант Яровий похитав головою. Сидячи на низенькому табуреті біля широкої лави, він підняв старенькі етюдники, показавши Софії їхні потемнілі від часу сторінки. На кожній — детальний ескіз високих стебел жита, затишної садиби та розмиті пастеллю хмари над Чистим Яром.

— Но здесь нет политических текстов, только личные записи и эскизы… — почав він, але не встиг закінчити.

— Ваши «записи» и «эскизы» меня не интересуют, — різко перервала його Софія, обводячи кімнату таким поглядом, ніби шукала в кожній тріщині слово «буржуазия». — Ищите дальше. Каждую полку, каждую щель. Или это я должна за вас делать?! — тепер вже вона не приховувала власної роздратованості, яка схоже, почала непогано розвиватися.

Пошуки продовжувалися, та безрезультатно. Врешті-решт Софія втомлено зітхнула, наче ці пошуки їй все життя зіпсували, та повільно підійшла до Левка.

— Гражданин Горенко, — напрочуд прискіпливо почала вона, хоч і намагалася це зробити ввічливо, — я последний раз спрашиваю, где все ваши стихи?

— Я вам віддав все, що було. Більше жодних віршів я не маю, — трохи тривожно відповів Левко.

— Имейте ввиду, это ваш последний шанс признаться.

— Я не злочинець, і зізнаватись мені нема у чому. До того ж немає ніякого сенсу вам брехати, старший лейтенант, адже ви все одно знайдете, щоб я не ховав.

— То есть, как я вижу, признаваться вы не планируете, гражданин Горенко?

— Тобто, зізнаватися мені нема в чому.

Здавалося, що у Софії почало сіпатися око, проте вона промовчала, хоча їй це давалося насилу.

— Товарищ старший лейтенант государственной безопасности, я нашёл ещё один стих, — промовив сержант Яровий простягаючи Софії якийсь пом'ятий папірець, який вона одразу ж вихопила з рук.

«Моя любов — як перший сніг,

Що тане, ще не торкнувшись землі.

Вона — мов тиша без доріг,

Що йде крізь мене у імлі.

Її зелені очі — мов весна,

Вогонь волосся — полум'я вночі.

Вона — як тінь, що не згасає,

А я — як місяць у пітьмі.»

Прочитавши весь вірш, Софія лише розчаровано (чи то роздратовано) зітхнула. Вона ще раз зневажливо пробіглася по рядках й врешті-решт віддала назад папір Яровому, який явно не виправдав її очікувань.

— Эти любовные прописи мне незачем. Ищите дальше. — суворо наказала вона, стримуючи підступаючий гнів.

— Но товарищ старший лейтенант, больше ничего не было на... — вагаючись почав Яровий.

— Значит вы плохо ищите! — криком перебила його Софія. — Вам стоит искать тщательнее, капитан Яровой, это ваша единственная задача. — провадила вона далі, намагаючись більш спокійно поводитися.

Сонце, що пробивалося крізь нерівні дошки віконниці, розсипало на підлогу грудки світла. Софія нахилилася до столу, де лежали три глиняні горщики з відтінками червоного і жовтого. Біля них — старий чайник із підгорілого заліза, що, імовірно, служив Левкові одночасно палітрою й кухлем.

З північного боку хати знаходилася майстерня — вузька кімната з низьким стелею. У позбавлених оббивки кутках шаруділи зім’яті полотна. Шарудіння зростало, коли один із оперуповноважених, лейтенант Долінський, перетягнув широке полотно, від якого відлетіла купка сухого пилу.

— Посмотрите на это, товарищ старший лейтенант, — промовив він, струшуючи пил з фарбованої частини. На полотні було видно червоне поле маків, у далині — обриси руїн, під якими дрімала тиха ріка.