Розділ V. «—...Хтось підклав його сюди, клянусь вам, я вперше бачу цей вірш!».

...Сонце стояло високо, розливаючи тепло по всьому селу. Повітря було густе, пахло скошеною травою, пилом і чимось солодким — може, малиною, що достигала за тином у баби Мотрі. Десь далеко, за городами, ледь чутно мукала корова, а ще далі — дзвеніли голоси дітей, що гралися біля ставка.

На пагорбі, за старою яблунею, у високій траві лежали дві дівчинки, які розглядали хмари. Обидві босі, з подряпаними колінами, в легких вицвілих сукенках. Волосся в обох розтріпане, злипле від поту, але очі — ясні, живі, повні сонця.

— А як ти думаєш, ким ти будеш, коли виростеш? — спитала чорнява дівчинка, лежачи на спині й дивлячись у небо, де повільно пливли хмари, схожі на вівці.

— Я? — інша дівчинка, русява, підперла голову руками. — Я, мабуть, буду... травницею.

— Ким? — здивувалася Софія, повернувшись до подруги.

— Ну, травницею. Ті, що знають, яка трава від чого. Бабуся Ельвіра каже, що в кожної рослини є душа. І що, якщо добре слухати, то можна почути, як вона говорить.

— Мені дідусь теж щось таке розповідав. І що ж вона каже?

— Ну, наприклад, м’ята каже: «Заспокойся, дитино». А звіробій — «Не бійся нічого». У бабусі ще й оберегів багато-багато. А ще є така трава — сон-трава. Вона тільки вночі цвіте. Якщо її знайти — можна бажання загадати.

— А ти знаходила?

— Ні. Але я обов'язково знайду. Колись...

Софія замислилася.

— А я хочу бути вчителькою. Знаєш, такою, як пані Олена. Вона гарна, добра і знає все на світі!

— А ти теж будеш знати все?

— Аякже! Я буду вчити дітей писати, читати, і ще — співати. І в мене буде дошка, і крейда, і дзвоник. І всі мене слухатимуть, всі-всі. Навіть хлопці!

— Навіть Петро?

— Ну... — Софія знітилася. — Може, і не всі. Але більшість!

Ганна засміялася. Вона зірвала стеблину і почала крутити її між пальцями.

— А я, якщо не стану травницею, то буду робити обереги, як бабуся Ельвіра! Або може навпаки, якщо не буду обереги робити, то стану травницею, — дівчинка задумалася. — Або книжки писати...

— А я буду читати твої книжки дітям на уроці, — весело сказала Софія.

— А я буду приносити тобі сушену м’яту, щоб ти не кричала на них, — промовила Ганна, знову засміявшись.

— Я не буду кричати! — обурилася подруга. — Я буду добра. Дуже добра. Але справедлива.

— Зовсім на них кричати не будеш?

— Не буду!

— А на Петра?

— А на Петра... а він виключення!

Вони знову засміялися, і так було їм добре на душі. Дівчатам лежали, слухаючи, як гуде джміль у конюшині, як шелестить трава, як десь далеко кукурікає півень. Час розтягувався, як теплий мед — повільно, солодко, безтурботно.

— А ми з тобою завжди будемо разом? — неочікувано спитала Ганна, піднявши очі.

— Звичайно! — одразу ж відмовила Софія. — Чому ти питаєш?

— Моя мама казала, що у неї раніше в її рідному селі теж подруга була, в потім вона поїхала і вони більше не бачилися... — сумно промовила дівчинка.

— Але і нікуди не поїду, і ти не поїдеш! Ми будемо тут, або разом поїдемо. — твердо відповіла подруга.

— Точно?

— Авжеж! Я тебе не кину!

Ганна усміхнулася. Її очі заблищали. Вони ще трохи полежали, безтурботно розмовляючи то про те, то про інше. Потім Софія підвелася.

— Ой, я ж мамі обіцяла раніше прийти! Вона ж казала — до обіду!

— То біжімо! — підхопилася Ганна.

Вони схопилися, струсили з себе траву, але як на зло якісь колючки насилу падали, і побігли вниз пагорбом, сміючись, спотикаючись, тримаючись за руки. Їхні босі ноги залишали сліди на сухій землі, а вітер грався у волоссі. Сонце світило їм у спини, і здавалося, що попереду — тільки літо, тільки сміх, тільки дружба...

                               ***

— Товарищ старший лейтенант, по первому обходу ничего подозрительного не обнаружено, — наче за підготованим сценарієм доповів сержант Яровий, відсуваючи від столу стопку зошитів і згорнутих у транслярочку робіт Левка.

Хата Левка Горенка стоїть на самій околиці Тишківки — межа села переходить у розоратоване поле, а за ним — височенні бур’яни колишньої стежки на залізничну станцію. Дерев’яна хата з грубими колодами та солом’яним дахом, вкрита потрісканою замазкою.

На вулиці гавкав Лапко — йому не подобалося, що в хаті були сторонні. То був молодий пес з м'якою світлою шерстю, темними очима і «шкарпетками» іншого кольору на лапках, за що він і отримав ім'я. Левко прийняв його до себе майже одразу, щойно повернувшись з фронту, незважаючи на це, песик дуже швидко потоваришував зі своїм господарем. 

Сергій знайшов його на вулиці й запропонував Левкові забрати Лапка собі, — знав, що той колись хотів завести собі песика. А сам Левко був тільки за, інакше й бути не могло.

Усередині хати кімната була захаращена етюдниками та полотнами. Стіни вкриті побіленими смугами, на яких петляли народні орнаменти, викарбувані ножем ще за бабусі Горенка. В центрі — круглий стіл, на якому лежать зошити з начерками, старий чайник, пофарбований у чорне, і три глиняні горщики з довго засохлими фарбами: синьою, жовтою і червоною. Наче Україна і кров, якою вона зараз стікає.

У стелі над ліжком висить мотузка — невелика поличка для рушників і лампи, біля якої починається майстерня: низька перегородка, за якою стоїть мольберт, пофарбовані вікнаці та дерев’яна скринька для фарб.

Софія ступила вперед, її черевики тихо клацнули по витоптаній підлозі старої хати. У кімнаті мироточили відколи глини із тріщин у стінах, а тонка плівка пилу вкривала кожний куточок.

— Это ведь только первый обход, — холодно, майже беземоційно відповіла вона, та в очах вже читалося глибоке розчарування. А гостре роздратування зростало з кожним невдоволеним поглядом. — Донос был сделан не просто так. Ищите дальше. Вы не можете уйти отсюда без результата.