Розділ IV. «—...Я ж тебе майже одразу впізнала, ти так на свою маму схожа...».

Не те, щоб наступний ранок сильно відрізнявся від попереднього, як і інші сто до, та після нього, але було значно прохолодніше. Таке у Тишківці часто бувало: в серпні зранку холодно, а вдень хоч засмагай, та нема коли. Туман стелився низько, обіймаючи чорнозем і порожні городи. Була близько п’ята ранку, і лише кілька постатей — тіні в куфайках — тягнулися до колодязя. На околиці вже стояла вантажівка, та сама, що приїжджала щотижня: для висилки. Списки змінювалися, але візерунок залишався — хтось із сусідів, мовчазно, без крику, з клунками й дітьми, сідав у кузов.

Ранкова серпнева прохолода лише починала розганяти дрібні росинки, коли перші промені сонця пробилися крізь щілини в кришиці солом’яного даху. Тишківка вже починала прокидатися (звичайно, за винятком тих, хто вже їхав до Сибіру) — над письним столом у хаті Кулішів тихо дерлися дві курки, а крізь відкриті віконниці долинав легкий посвист вітру, що штурмом пробивався крізь густий виноград на ґанку. У повітрі відчувався запах м’ятої кропиви, що росла вздовж дорогої, та сухий присмак попелу з обгорілих хлівів, які ще не встигли відбудувати.

У хаті з шерехом скрипнула дерев’яна піч. На грубці стояли глиняні горщики з ожеледицею та старий чайник із прилиплими слідами трав’яного настою. На столі — домотканий рушник із витонченим візерунком, чашка з бурштиновою рідиною й дві ложки, загублені між крихтами хліба. Саме до столу ступила Уляна — струнка жінка з втомленим обличчям, вкритим легкими зморшками, і вишитим комірцем на ситцевій сукні. Під підборіддям вона зав’язала хустку соковито-рожевого кольору, щоби волосся не спадало на плечі.

— Ганнусю, прокидайся, — звернулася вона тихо, але наполегливо й водночас лагідно. — Сьогодні в кооперативі свіжу гречку привезли. Побіжи доню скоріше туди, доки черга не навалилася. Не затримуйся.

Поряд у кутку зашурхотів дідусь Михайло, він же — Михайло Васильович, — сивий старець, що попри складні випробування у житті зберіг гострий розум та ясну пам'ять. Він сидів на низькій лавці, підтримуючи криву люльку, з якої валив клубок диму. Очі його, затоновані багаторічною працею в полі, уважно спостерігали за дійством. 

Михайло Васильович не був дуже суворим, але щось на кшталт того однозначно було. Все своє життя він поклав на важку працю, рук не покладав, майже все життя пропрацював. А пізніше, коли в нього врешті-решт з'явилася така можливість, він здійснив свою давню мрію — відкрив свою точку на ринку. Та недовго радість тривала, бо з приходом революції її закрили.

Під стіною босоніж ступав Микола — шестирічний братик Ганни, з русяво-рудуватим волоссям, завжди розпатланим, і великими допитливими очима, синіми, як море.

Ганна мовчки кивнула матері, а потім обережно піднялася з ліжка. Її густе русяве волосся падало пасмами на плечі, коли вона знімала з цвяха домоткану сорочку. На ній було небагато: груба біла сукня в синю клітинку, підперезана мотузкою, і вже жовті від носіння постоли. Коліна й лікті сукні були залатані, але чисті, бо кожний візит до криниці перед походом до магазину вимагав мокрої рубри.  

Вона нахилилася до Миколки, погладила його по скуйовдженому волоссю, а потім обережно пригорнула до себе. 

Миколка у свої шість вже добре знав що таке і війна, і голод, бо раннє дитинство він своє застав під час Другої Світової. Тоді ще, маленький хлопчик не розумів, чому сільські діти перестали гратися на вулицях, чому з кожним днем людей у селі становило все менше і менше, чому приходили якісь люди зі зброєю та говорити на іншій мові, чому матінка плакала ночами.

Не менше йому було цікаво, чому місцева дівчинка Іванка і зовсім перестала виходити на вулицю, бо раніше вона з радістю гралася з ним, та навіть розповіла, що батько зовсім скоро подарує їй «царські сережки» — «То в неї горе велике синку, не час щоб гратися» — пояснювала мати. 

«Що ж то за горе таке? Чи то може звір лихий? — роздумував Миколка наодинці. А горе у Іванки було й не одне — маленький братик Павлик зник під час німецької окупації, батько — на фронті, теж безвісти зникший, мати — й зовсім від горя розум втратила. Та не хотіла матінка синові гірку правду говорити, сама під час Першої Світової багато чого пережила дитиною, тож як про таке жахіття синові казати? — Невже воно лихіше за Залізноносу бабу? — не вгамовувався Миколка у думках, та до й без того засмученої матері він з цим питанням не хотів підходити, — Оо, то така страшна відьма з залізним носом, настільки довгим, що він аж до підлоги дістає! Чи «лихіше» те горе, за цю відьму страшну? Певно лихіше.. бо матінка весь час плаче через це «горе» — отже лихе воно те «горе», лихе.» — до такого сумного висновку він тоді дійшов сам, нікому не кажучи, але запам'ятавши назавжди.

Та ніхто не здогадувався, наскільки сильно переживав маленький Миколка ці страшні події. Він бачив все: смерть бабусі, тата, нестерпні сльози матері та гіркі страждання сестри Ганни. Врешті-решт він зненавидів те кляте «горе»— бо дуже вже воно його сім'ю спіткало.

За віконцем, на подвір’ї, стояла хата семи днів. Її солом’яний дах був просочений дощами й сонцем, а віконниці — покриті шаром пилу, що огортав їх коричневими стінами. Поріг посріблював час, а на розбитій глиняній доріжці лежали дві скупі гілки тернини, немов вартові забутої осені.  

Ганна вийшла з хати. Здолавши кілька десятків метрів, вона зупинилася біля старої криниці, де залишилися фрагменти розбитого колеса — натяк на те, що хтось колись намагався вилити чергову краплю добробуту. Вода під ногою дзюркотіла в калюжці, де минулого року рибкою швендяли орани.

Дорога до кооперативного магазину пролягала вздовж головної вулиці села. Левада, що росла на краю, уже скошувала солому, а в повітрі кружляли голодні лелеки з чорними дзьобами, шукаючи залишки гризунів. По інший бік вулиці вивітрився старий клуб — з облупленими плакатами «Союзсоветов» і з аматорським написом «Построим счастливую жизнь». Щоправда, селище вже давно не збиралося на танці, а площа порожніла щодня все більше.