Розділ IV. «—...Я ж тебе майже одразу впізнала, ти так на свою маму схожа...».

...— Та як же ти не розумієш, їй потрібна допомога! — обурилася Дарка.

— Ні це ти не розумієш! — Остап гримнув долонею по столу, чорнильниця ледь не перекинулась. — Я ж тобі щойно сказав!

— Що ти сказав?! Ти тільки руками розводиш, як завжди! — дівчина замовкла, а потім, ніби вгледівши щось нове, почала розчаровано хитати головою. — Все ясно... Все ясно! — Дарка швидко почала копирсатися в сумці й намовляти: — Я звичайно не думала, що ми з тобою, Остапе, до цього дійдемо, але нехай, нехай! Якщо така ціна майбутнього Марії, я згодна! — вона схопила перстень й поклала його на стіл. — Ось, будь-ласка! — вказала рукою на прикрасу дівчина.

Зазвичай Дарка була точно не прихильницею хабарництва. Вона терпіти не могла корупцію і все, що з нею пов'язано. Ще з дитинства наслухалася від бабусі про це, а пані Зофія була жінкою впертою і справедливою, яка ненавиділа хабарі у всіх їх видах. Ймовірно, нині покійна бабуся Зося не оцінила б такий вчинок онучки, та й сама онука раніше засудила б таке.

Проте... коли справа стосувалася Марії, дівчина для себе вирішила про всяк випадок взяти бабусин перстень, іронічно. Той був відносно недорогим, проте якусь цінність все ж мав. А ще й знаючи, що Остап любитель взяти хабаря та перевищити або знизити свої службові повноваження, вона впевнилася, що діє так, як треба. А треба це в першу чергу для маленької Іванки, яка так чекає маму. Звичайно неправильно, проте це був, як ніяк, шанс допомогти Марії, хоч якийсь. Тому її не лякав жоднен розвиток подій, який міг статися.

— Це ще що? — спантеличено запитав Остап, кинувши погляд на прикрасу.

— Це все, що я можу тобі зараз запропонувати.

— Ти що, хабар мені пропонуєш?! — обурився чоловік, а потім різко замовк, озирнувся на всі боки, наче навколо нього стояли скляні стіни, і продовжив уже низьким тоном: — Зовсім здуріла через свою Марію?! Хабар, мені, на робочому місці! Я на тебе взагалі-то хоч зараз поскаржитися можу за давання хабара!

— Тоді я на тебе поскаржуся за одержання хабара! — пригрозила Дарка. — Чи ти думаєш ми не знаємо, що коли треба — ти не дуже то й проти таких «подарунків»! До того ж в мене й свідки є! — наостанок збрехала вона. Ні, свідків дівчина не мала, хоча фактично розуміла, що більшість селян, які зверталися до голови, пропонували хабар, а той у потрібних випадках був не дуже й проти.

Остап стиснув зуби і ненависно подивився на Дарку.

— Забирай свій перстень, доки хтось не побачив, що ти вдома таке тримаєш і забирайся звідси. — процідив він, відсунувши від себе подалі прикрасу.

— Ти допоможеш Марії? — з благальним поглядом запитала дівчина.

— Як я їй допоможу?! Я не всесильний щоб всім допомагати! Хоч по кабінету стрибай, хоч гроші пропонуй, хоч погрожуй — не можу я ніяк допомогти!

— Все-таки не допоможеш... — гірко всміхнулася Дарка.

— Як ти не розумієш... — похитавши головою, зітхнув Остап, і знову почав пояснювати, ніби як для маленької дитини: — У нас немає ні транспорту, ні людей, ні часу на таких, як вона!

— Таких, як вона? — Дарка схопила перстень, підвелася з місця, її очі заблищали. — А які вони, Остапе? Люди які потребують психологічної допомоги, які? Це тепер якась окрема категорія?

— Не перекручуй! — буркнув чоловік, відводячи погляд.

— А що не «перекручуй»? Що, вона не варта допомоги? Що хай собі гниє в тій хаті, поки не вкоротить собі віку?

— Не треба мені тут театру! — Остап підвівся, зробив поважний погляд. — Громадянко Яременко, я не маю на такі справи жодного ресурсу. У нас зараз черга на хліб, на сіль, на мило... Люди приходять щодня, кожен Божий день, і кожен щось від мене просить, та ні, не просить, вимагає! Весь час я комусь щось повинен. Але я не можу всім допомагати! Все, що від мене залежить — я виконую, ні більше, ні менше!

— То що бідній Марії залишається робити, якщо ти не можеш всім допомогти?! Що їй залишається робити?! Ти в нас місцева влада, а вона — хвора жінка, якій потрібна допомога, як ніколи! Ти — як голова села, мусиш щось зробити!

— Ти чуєш, що я тобі кажу?! Всі в нас зараз хворі! Але всім я допомогти не можу! Півкраїни такі ж, як твоя Марія! Якщо ти так за неї печешся — сама щось роби! А я не можу всім божевільним за Господа бу... — Остап одразу замовк, але не через «божевільну», а через «Господа».

— Вона не божевільна! — обурилася Дарка.

— Байдуже!...

                                    ***

Не те, щоб наступний ранок сильно відрізнявся від попереднього, як і інші сто до, та після нього, але було значно прохолодніше. Таке у Тишківці часто бувало: в серпні зранку холодно, а вдень хоч засмагай, та нема коли. Туман стелився низько, обіймаючи чорнозем і порожні городи. Була близько п’ята ранку, і лише кілька постатей — тіні в куфайках, — тягнулися до колодязя. На околиці вже стояла вантажівка, та сама, що приїжджала щотижня: для висилки. Списки змінювалися, але візерунок залишався — хтось із сусідів, з клунками й дітьми, сідав у кузов.

Ранкова серпнева прохолода лише починала розганяти дрібні росинки, коли перші промені сонця пробилися крізь щілини в кришиці солом’яного даху. Тишківка вже починала прокидатися — над письмовим столом у хаті Кулішів тихо дерлися дві курки, а крізь відкриті віконниці долинав легкий посвист вітру, що штурмом пробивався крізь густий виноград на ґанку. У повітрі відчувався запах м’ятої кропиви, що росла вздовж дорогої, та сухий присмак попелу з обгорілих хлівів, які ще не встигли відбудувати.

У хаті з шерехом скрипнула дерев’яна піч. На грубці стояли глиняні горщики з ожеледицею та старий чайник із прилиплими слідами трав’яного настою. На столі лежав домотканий рушник із витонченим візерунком, чашка з бурштиновою рідиною й дві ложки, загублені між крихтами хліба. 

Саме до столу ступила Уляна — струнка жінка з втомленим обличчям, вкритим легкими зморшками, і вишитим комірцем на ситцевій сукні. Під підборіддям вона зав’язала хустку соковито-рожевого кольору, щоби волосся не спадало на плечі. Вона швидко прибрала крихти зі столу, але не викинула — стара звичка.