Розділ І.«—...Невже мама мене зовсім не любить?».

                                    🇺🇦

«Бути українцем — це вижити не завдяки, а всупереч.»

                                  ***

Ранок у Тишківці застиг у важкому спекотному серпні. Хата Дарини Яременко, для місцевих — Дарки, стояла під палючим сонцем, як міцний бастіон із попелястих солом’яних дахів і скрипучих дощок. У кутку, під скляною шибкою старого радіоприймача, тихо дрібніло радіо: голос диктора російською мовою перелічував відсотки й накази, нагадуючи, що навіть у віддаленому селі партійна машина не забуває про кожного. Стук цегли печі, що ще не встигла охолонути, перемішувався з ніжним посвистом вітру крізь щілину в дверях. Над грубкою сушилися запашні пучки чебрецю й меліси, а на підлозі лежав потертий килимок із домотканого полотна.

У низкому стільці біля печі сиділа Іванка — велика на свої вісім років, із мокрим від роси волоссям у двох тоненьких косичках. Вона міцно стискала в руках стару саморобну ляльку: тулуб із порваної ганчірки, волосся з ниток, а очі викладені маленькими ґудзиками різного кольору. Іншою рукою синьоока дівчинка знервовано перебирала пальчиками грудочку глини, що налипла на ложку — не враховуючи ляльку, то була її єдина розвага на даний момент, й уважно дивилася на стурбовану Дарку, доки та знімала з гачка сувору ситцеву хустку. 

— Тьотю Даро, — сказала Іванка тихо, ледь чутно, вдивляючись на неї великими допитливими очима, — А ви куди так поспішаєте? Ви до мами збираєтеся?

Дарка миттєво зупинилася біля столу з чашкою гарячого молока. Її обличчя, яке вже стільки часу не могло знайти спокою і понівечене від страху й відповідальності, на мить розм’якло — у великих смарагдових очах з'явилася материнська ніжність. Вона піднесла до дівчинки ложку з молоком і промовила:

— Так Іванко, я ненадовго до Марії зайду..

— А можно з тобою піти? — майже одразу задзвенів голосок дівчинки, а очі миттєво засвітилися наївною дитячою надією. Їй подобалося у Дарки, цілком. Але ж Дарка не мама... О, вона так давно не бачила маму, чому їм не можна жити разом, як раніше? Або принаймні бачитися частіше..

Серце Дарки на мить защемило, вона втратила дар мови. Що ж відповісти? І відмовляти маленькій дівчинці не хочеться, вона й так рідко матір бачить... Але й взяти її з собою — означає пригнічити Іванку ще більше, чого вона аж ніяк не хотіла. А щоб своєю поведінкою не видати внутрішній стан, Дарка акуратно випросталась, і відповіла надмірно спокійним голосом:

— Ні, люба, я піду сама. Побудь сьогодні вдома, Іванко. Не сумуй, я ненадовго. Швидко зайду до Марії, і назад.

— Але я хочу побачити маму... — сумно протянула дівчинка, а вогник надії в її очах погас швидше, ніж вона встигла відповісти. 

Дарка лагідно торкнулася руки Іванки. Їй було дуже шкода дівчинку, але ж що поробиш? Сама знає, як це, коли чекаєш на того, кого вважай вже й нема. Вона й так робила все, на що вистачало сили, духу і власних заощаджень, та якби ж вона могла зробити більше..

— Іванко, люба, я знаю, ти дуже хочеш зустрітися з мамою, — тихо сказала вона, — Але не сьогодні... — Дарка на декілька секунд замовкла, адже вона так і не навчилася пояснювати подібні речі Іванці, але все одно намагалася зробити це менш лякаюче, тому далі вона продовжила більш м'якшим голосом, — люба моя, посиди поки що тут, добре? Я піду зовсім ненадовго й швидко повернуся. — заспокійливо продовжила дівчина. 

Дитяче обличчя в мить здригнулося від болючого розчарування. Але Іванка струсила головою і сховала засмучений погляд у стару ляльку. 

— Тьтою Даро... Невже мама мене зовсім не любить? 

— Що ти, Іванко! — жахнулася Дарка, випучивши очі. Вона не чекала такого висновку. — Звичайно вона тебе любить, і не просто любить, а дуже-дуже любить! Ти ж її донечка, найулюбленіша донечка, як їй тебе не любити?

— Але ж чому тоді ми майже не бачимося? Я хочу до мами! — запротестувала дівчинка. — Я її так давно не бачила, і тата не бачила, і Павлика... — сумно зітхнула вона.

— Люба моя, ви ще встигнете зустрітися з мамою, і не раз, — лагідно промовила Дарка, сподіваючись, що хоч після цього очі дівчинки на мить засяють. Але цього не сталося.

— Обіцяєш? — неочікувано промовила Іванка. — Обіцяєш, що я ще багато разів зустрінуся з мамою? І все буде як раніше? Ми будемо з нею гратися й розмовляти як раніше? — з надією додала дівчинка, піднявши великі очі на Дарку.

Сама ж Дарка знову перевела погляд на сумну дівчинку, недовго думаючи, вона тихо відповіла:

— Обіцяю, ти ще багато разів зустрінешся зі своєю мамою, сонечко. А поки побудь вдома, я ненадовго. Скоро повернусь, — після чого Дарка акуратно пригорнула її до себе, поцілувала в чоло й рушила до дверей.

За межами хати стіна спекотного повітря пульсувала над ґрунтовою дорогою. Позаду неї пролягали нищені війною поля, де сухі колоски пшениці колись кружляли на вітрі, а тепер тремтіли в пилюці. Узбіччя встелені гілками обсохлих осик, від яких при кожному кроці розлітався гострий запах порохового пилу й смоли. Люди рідко виходили з хат: хтось прислухався до кроків, хтось ховався за віконницями, аби не бачити чужі очі. Дарка йшла з гордовитою прямотою плечей: на ній була сукня кольору полинового листя, запряга сумка з їжею й скляна пляшка води, а на голові хустка хова­ла розтріпане волосся. Вона згадувала, як колись тут весело дзвеніли дитячі голоси, а тепер тиша стискала груди так само міцно, як мотузка на колодці.

Головна дорога, встелена ущільненою глиною, йшла вздовж осокорів та зарослих тином подвір’їв. Праворуч — старий хлів із перекошеним дахом, ліворуч — криниця, де зранку чергували мовчазні жінки з відрами. Хати мовчали. Деякі мали віконниці прикриті ковдрами — знак, що господарі не хочуть нікого бачити. Колись по цій вулиці бродили діти, гасали кури, лунали пісні, а тепер — лиш порожні очі й тихий хрускіт підошов.

Повітря було густе, насичене запахом пилу і старого гною. Трохи далі, за згорілим каркасом колишнього клубу, хиталися стовпи телеграфної лінії, які радянські вояки встановили ще у 1944-му, коли тут знову проголосили визволення. На одному зі стовпів зберігся уламок афіші: «Урок политической грамотности — всем колхозникам обязательно!»