Розділ І.«—...Невже мама мене зовсім не любить?».

                                    🇺🇦

«Бути українцем — це вижити не завдяки, а всупереч.»

                                  ***

Попрощавшись врешті-решт з липнем, Тишківка застигла в останньому літньому місяці — серпні. Здавалося б, серпень має гріти, чи не так? Літо все-таки, має бути спекотно. Наче все так і було: і спекотно, і тепло, і сонечко з хмар визирало, тільки от... сонечко те, гріло тільки тіло, а душу — не змуміло.

Хата Дарини Яременко, для місцевих — просто Дарки, стояла, як міцний бастіон із попелястих солом’яних дахів і скрипучих дощок. У кутку, під скляною шибкою старого радіоприймача, тихо дрібніло радіо крізь потріскування:

—...Внимание, товарищи, постановлением партии утверждены новые нормы: сорок процентов зерна сдать государству, тридцать — на колгоспные нужды. Не забывайте, партия следит за каждым гражданином государства. И каждое действие, направленное против... — голос диктора продовжив перелічувати «державні злочини» та покарання за протести, знову нагадуючи, що навіть у найвіддаленішому селі партійна машина не забуває про кожного. 

Стук цегли печі, що ще не встигла охолонути, перемішувався з ніжним посвистом вітру крізь щілину в дверях. Над грубкою сушилися запашні пучки чебрецю й меліси, а на підлозі лежав потертий килимок із домотканого полотна.

У низкому стільці біля печі сиділа Іванка — велика на свої вісім років, із мокрим від роси волоссям у двох тоненьких косичках. Вона міцно стискала в руках стару саморобну ляльку: тулуб із порваної ганчірки, волосся з ниток, а очі викладені маленькими ґудзиками різного кольору. Іншою рукою синьоока дівчинка знервовано перебирала пальчиками грудочку глини, що налипла на ложку — не враховуючи ляльку, то була її єдина розвага, й уважно дивилася на стурбовану Дарку, доки та знімала з гачка сувору ситцеву хустку. 

— Тьотю Даро, — сказала дівчинка тихо, ледь чутно, вдивляючись на неї великими допитливими очима, — А ви куди так поспішаєте? Ви до мами збираєтеся?

Дарка миттєво зупинилася біля столу. Її обличчя, яке вже стільки часу не могло знайти спокою на мить розм’якло — у великих смарагдових очах з'явилася ніжність. Вона взяла чашку гарячого молока зі столу, підійшла до Іванки і піднесла до неї ложку з молоком, а потім промовила:

— Так, люба, я ненадовго до Марії зайду...

— А можно з тобою піти? — майже одразу задзвенів голосок дівчинки, а очі миттєво засвітилися наївною дитячою надією. Їй подобалося у Дарки, цілком. А кому б не подобалася? Вона ж і нагодує, і попестить, і казку на ніч почитає. І книжки у неї такі цікаві на полицях лежать, з малюнками! Але ж Дарка не мама... О, вона так давно не бачила маму, чому їм не можна жити разом, як раніше? Або принаймні бачитися частіше..

Серце Дарки на мить защемило, вона втратила дар мови. Що ж відповісти? І відмовляти маленькій дівчинці не хочеться, вона й так рідко матір бачить... Але й взяти її з собою — означає пригнічити Іванку ще більше, чого вона аж ніяк не хотіла. А щоб своєю поведінкою не видати внутрішній стан, Дарка акуратно випросталась, і відповіла надмірно спокійним голосом:

— Ні, люба, зараз я сама піду.

— То я не піду з тобою? — дівчинка напружено вдивлялися у Дарчині очі, поступово розуміючи відповідь.

— Побудь сьогодні вдома, Іванко. Не сумуй, я ненадовго. Швидко зайду до Марії, і назад.

— Але я хочу побачити маму... — сумно протянула Іванка, а вогник надії в її очах погас швидше, ніж вона встигла відповісти. 

Дарка зітхнула і лагідно торкнулася руки Іванки. Їй було дуже шкода дівчинку, але ж що поробиш? Сама знає, як це, коли чекаєш на того, кого вважай вже й нема. Вона й так робить все, на що вистачало сили, духу і власних заощаджень, та якби ж вона могла зробити більше..

— Іванко, люба, я знаю, ти дуже хочеш зустрітися з мамою, — тихо сказала вона. — Але не сьогодні... — Дарка на декілька секунд замовкла, не знаючи що сказати. Адже вона так і не навчилася пояснювати подібні речі Іванці, але все одно намагалася зробити це менш лякаюче, тому далі вона продовжила більш м'якшим і заспокійливим голосом. — Люба моя, не засмучуйся. Я прийду і приготую тобі твою улюблену картоплю, як ти любиш, хочеш?

Дитяче обличчя в мить здригнулося від болючого розчарування. Але Іванка струсила головою і сховала засмучений погляд у стару ляльку. 

— Не хочу я картоплі...

Дарка знову тихо зітхнула, повністю розуміючи почуття маленької дівчинки.

— Тьтою Даро... Невже мама мене зовсім не любить? 

— Що ти, Іванко! — жахнулася та, випучивши очі. Вона не чекала такого сумного висновку, це ж геть не так! — Звичайно вона тебе любить, і не просто любить, а дуже-дуже любить! Безмежно! Ти ж її донечка, найулюбленіша донечка, як їй тебе не любити?

— Але ж чому тоді ми майже не бачимося? Я хочу бачити маму частіше! Я хочу, аби все було як раніше! Я хочу до мами! — запротестувала Іванка. — Я її так давно не бачила, і тата не бачила, і Павлика... — сумно зітхнула вона.

— Люба моя, ви ще встигнете зустрітися з мамою, і не раз, — лагідно промовила Дарка, сподіваючись, що хоч після цього сині очі на мить засяють. Але цього не сталося.

— Обіцяєш? — неочікувано промовила Іванка. — Обіцяєш, що я ще багато разів зустрінуся з мамою? І все буде як раніше? Ми будемо з нею гратися й розмовляти як раніше? — з надією додала вона, піднявши великі очі.

Сама ж Дарка, недовго думаючи, тихо відповіла:

— Обіцяю, ти ще багато разів зустрінешся зі своєю мамою, сонечко. Все буде добре. А поки побудь вдома, я ненадовго. Скоро повернусь, — вона акуратно пригорнула Іванку до себе, поцілувала в чоло й рушила до дверей.

За межами хати стіна спекотного повітря пульсувала над ґрунтовою дорогою. Позаду неї пролягали нищені війною поля, де сухі колоски пшениці колись кружляли на вітрі, а тепер тремтіли в пилюці. Узбіччя встелені гілками обсохлих осик, від яких при кожному кроці розлітався гострий запах порохового пилу й смоли. До війни у селі жило більше людей, та після окупації, вони ніби розчинилися у повітрі. І навіть перемога їх не повернула.