Подарунок подруги

«А я казала, що тут на тебе чекає диво»

Острів Фейт

Ліса постукала й увійшла в кабінет директорки. Клер у цей час уважно переглядала документи.

— Містер Грей уже поїхав? — запитала вона сухо.

— Так, я провела його до самої машини, — відповіла секретарка, придивляючись до жінки.

— Щось ще? — не дивлячись на дівчину, уточнила Клер.

— Ти сьогодні перевершила саму себе. Так майстерно обіграла цього сноба Грея. З ним мало хто може впоратися. Як у тебе це виходить?

— За очима мене називають холодним стервом. Думаєш, без причини? — поставила підпис на документі й віддала його помічниці, лиш тепер поглянувши на неї.

— Чесно? — Ліса кумедно зобразила серйозність. — Вони тобі просто заздрять.

— Справді? — директорка, ледь усміхнувшись, встала й підійшла до вікна.

Клер задумливо подивилася на мальовничий морський пейзаж з яхтами. Як не намагалася, але й досі не могла викинути з голови вчорашню балаканину спочатку з Ейданом, а потім з Лукасом.

— Як відділ маркетингу? — запитала знову строго.

— Усі прийшли вчасно й сумлінно працюють. Як ти й просила, я зранку з них очей не зводила.

Клер промовчала.

— До речі, щодо них. Ейдан Грінвуд просився до тебе, та ти була зайнята на зустрічі. Коли зможеш його прийняти?

Цього разу директорка злегка підняла брову й скоса поглянула на помічницю.

— Що він хотів? — поцікавилася.

— Не знаю, але видно було, що чимось стурбований. Він учора провинився? Ти сьогодні весь день спостерігаєш за його відділом. Щось трапилося?

— Запроси його, — прозвучала коротка відповідь.

Ліса не стала далі допитуватися. Настрій директорки сьогодні їй не подобався. Можна було нарватися на неприємності. Тому покірно вийшла й викликала Ейдана.

Він прийшов досить швидко. Тихо постукавши, зайшов і зупинився біля дверей.

— З якого ви питання? — поцікавилася Клер без особливого ентузіазму.

— Хотів вибачитися за вчорашнє, — несміливо відповів хлопець.

Видно було, що дуже хвилювався. Лоб спітнів і обличчя злегка почервоніло.

— За що саме? — поглянула на нього байдуже.

— Я вів себе розкуто. Просто погано переношу алкоголь, тому не п’ю, а тут… перший день… вирішили відсвяткувати… Розумію, це не виправдання, але… вже що сталося, то сталося… Тому… вибачте за таку поведінку.

— За те, що були п’яні? Це ваша особиста справа. Чому вибачаєтеся?

— За те, що вчепився у ваші ноги й намолотив усілякої дурні. Я погано те все пам’ятаю, але, думаю, в такому стані навряд чи міг сказати щось розумне.

Клер раптом стало смішно. До цієї миті вона прокручувала в голові лише його болючі слова про самотність. Вони її дійсно зачепили. Але тепер, дивлячись на його винуватий вигляд і слухаючи такі щирі вибачення, здивувалася, чому взагалі так відреагувала. Згадалося їхнє знайомство, прогулянка, розмови. На цього хлопця не було за що ображатися. Клер відчула, що насправді причина такої реакції — її особистий внутрішній біль, який ніяк не стосувався цього хлопця.

«А він милий, коли ось так соромиться», — усміхнулася в думках і відчула, як в ній прокидається бажання трохи над ним покепкувати.

— Сідайте, — вказала на диван, продовжуючи втримувати строгий тон.

Ейдан, стискаючи від хвилювання руки, сів і боязко поглянув на жінку, яка розмістилася навпроти нього.

— Ви добре освоїлися на робочому місці? — раптом змінила тему.

— Так. Усі зі мною добрі. Я пристосовуюся дуже швидко.

— Вам зі мною незручно? Вчора ви були значно розкутішим.

— Я собі щось дозволив? — спантеличено поглянув на неї й затамував подих.

«Невже я ще щось уткнув? — панікували його думки. — Будь ласка, скажіть, що це не так. Ну і йолоп. Більше ніякого спиртного».

А Клер навмисне тягнула резину й з цікавістю спостерігала за його реакцією, яка, в тім, її потішила. Ці щирі, злякані очі заглядали їй прямо в душу й благали не казати, що дійсно щось трапилося. Жінка ледь стримувала посмішку. Ситуація склалася кумедна.

— Якби ви щось собі дозволили, то сьогодні б на роботу не вийшли, — нарешті відповіла йому.

Ейдан ледь помітно зітхнув з полегшенням.

— Вибачте, що вчора… — запнувся.

— Що?

— Обійняв вас… — почервонів і опустив погляд.

— А це були обійми? — розіграла здивування. — Я думала, ви просто трималися за мене. То це не так?

— Ні-ні, все так, — поспішив погодитися. — Мене дуже хитало. Я не навмисне вас… Фух… Як по-дурному вийшло… — почав витирати хусткою спітніле обличчя.

Клер, поки він не бачить, злегка усміхнулася, але одразу повернула собі строгість, коли він знову на неї поглянув.