П’яна правда

«Ти занадто серйозна»

— Синку, я тобі приготувала обід, — чепурненька жіночка в квітчастому фартушку протягнула Ейдану невеличкий пакет з їжею.

— Мамо, там є де поїсти, — ввічливо відмовився хлопець і поцілував жінку в щоку. — Дякую.

— Такого там точно немає, — надула губи.

— Знаю, — поцілував її в іншу щоку. — Сьогодні візьму, але більше про це не турбуйся.

— Далеченько прийдеться добиратися кожного разу. Попередня робота була поряд, — втрутився в розмову батько.

— Нічого. Ця робота варта того, — висловила свою думку мати родини.

— Не поспішай, Норо. Нехай спочатку роздивиться, що там і до чого. Може, то лише обгортка така дорога, а всередині пусто.

— Ну, що ти таке хлопцю кажеш, Едварде? Він і так хвилюється. Впевнена, що це саме те, про що він мріяв. Не слухай його, синку, все буде добре.

— Гаразд, мені вже час. Бувайте! — хлопець поцілував батьків і спустився на перший поверх, де в них була французька кондитерська й невелике кафе.

— Напевне там багатенько гарненьких дівчат. Не лови ґав, — підморгнув йому менший брат, який в цей час спритно протирав столики.

— Остіне, стули пельку! — Ейдан кинув у нього ложку.

А той заволав йому вслід французьку любовну пісню.

— Шмаркач… — усміхнено пробубонів Ейдан і направився до автобусної зупинки.

Юнак всю дорогу поправляв краватку й комір недорогого, але нового костюма.

Нервував.

Це була нова сторінка його життя. Навіть не сподівався, що зможе влаштуватися в таку елітну компанію. На це місце було стільки кандидатів. І раптом обрали саме його маркетинговий проєкт.

«Усе буде добре», — заспокоював себе, усміхнено дивлячись у вікно автобуса. У ньому повз пролітали чубаті пальми, квіткові вулиці, а вдалечині бавилося блакитне море. Хвилі навипередки мчали до берега, грайливо виблискуючи на сонці.

Це був чудовий день для нової сторінки життя.

***

— Це щось типу офіс-дерево? — Ліса постукувала себе олівцем по лобі, дивлячись у вікно нового офісу Клер. — Визнаю, острів Ізумі мене вразив архітектурою туристичних комплексів. Та ця будівля поки що в лідерах. Чому ти придбала саме її? — повернулася до директорки, яка сиділа за столом і переглядала документи.

— Що тобі не подобається? — запитала сухо.

— Ну, те що твій кабінет на другому поверсі й вище всіх — цього можна було очікувати. Ти у нас бос. Але інші… — знову поглянула у вікно.

З основної двоповерхової будівлі виходив довгий скляний коридор округлої форми. Від нього окремими секціями розгалужувалися прозорі кабінети. Вони не прилягали один до одного, а були самі по собі. Схожі на мильні бульбашки, що опустилися на соковиту зелену траву після того, як їх хтось випустив політати з вітром.

— Як можна працювати в таких умовах? — продовжила Ліса. — Працівників відволікатиме тропічний краєвид.

— Скло має декілька режимів і при необхідності може тонуватися, — Клер поглянула на свою секретарку. — А ти коли займешся ділом?

— Я це й роблю. Турбуюся щодо продуктивності. Невже ти й трохи за мною та Лукасом не скучила?

— Ми не бачилися всього пару днів.

Ліса зітхнула, дивлячись на казковий краєвид. Вона й сама не могла зосередитися на роботі, коли довкола така дивовижа. В Лондоні пейзаж за вікном ніколи не відволікав, тому там таких проблем не було.

— Я знаю, чого ти придбала цей офіс, — оживилася. — Звідси видно будівництво готелю, — вказала на берег. — Зручно. Все і всі під контролем. Це так на тебе схоже.

У кабінет постукали.

— Увійдіть, — запросила Клер.

— Хотів запитати, куди перевозити наші речі? — увійшов Лукас. — Ти вже визначилася, де ми будемо жити?

— Лісо, скидаю тобі карту гуртожитку для працівників. Це поряд, — повідомила директорка.

— А ти де будеш жити? В готелі «Атланта»? — поцікавилася секретарка.

— Ні. Я придбала віллу. Якраз поряд з гуртожитком.

— І тут тотальний контроль, — Ліса кумедно звела брови кутиком.

— Ти не зобов’язана в ньому жити. Можеш зняти житло, де заманеться, — пояснила Клер. — Я організувала гуртожиток для бажаючих. Можливо, хтось живе далеко й тут йому буде зручніше. Або якщо хтось затримається на роботі й пізно буде добиратися додому.

— Останній варіант такий життєвий, — іронічно зазначила Ліса. — Мені це так знайомо.

— Хвате нарікати. Умови — шик. Ти ще пошукай роботу з такими привілеями, — пробурчав Лукас. — Пішли засилятися.

— Ти ж розумієш, що тепер ми будемо цілу добу під її владою? — ще більше насупилася Ліса.

— Ходімо вже, — випхав секретарку в коридор. — Клер, ми точно зараз не потрібні?