Дорослий Маленький принц з лисячими оченятами

«Самотність ми породжуємо самі»

— Ми добре попрацювали, — Стефані потиснула руку Клер.

Вони щойно підписали останній документ співпраці між «Фейтвудом» та «Ashford Voyages».

— Вам варто відпочити, — порадила донька власників острова. — Уже вечоріє. Сьогодні ви знову довели, що справжній трудоголік.

— Я ще повна сил. Маю владнати деякі справи, тому залишуся.

— Тоді не затримуватиму. Цього разу змушена з вами попрощатися. Їду у відрядження. Не знаю, коли повернуся. Надалі працюватимете напряму з моїми батьками.

— Що ж, рада була знайомству.

— Взаємно.

Стефані вже зібралася йти, але раптом зупинилася.

— Міс Ешфорд, — промовила неголосно. — Самотність ми породжуємо самі. Якби люди помічали, що довкола них, вони б це зрозуміли.

Клер запитливо поглянула на співрозмовницю. Така несподівана зміна теми її дещо здивувала.

— Що ви хочете цим сказати? — поцікавилася вона.

— Лише те, що іноді варто відволікатися від роботи й озирнутися на життя довкола. Я нічого особливого не мала на увазі. Просто… — її погляд ковзнув до вікна, за яким заходило сонце. — Сприйміть це як дружню пораду.

Стефані привітно усміхнулася й вийшла.

Ці слова здалися Клер дивними, але вона не стала над ними зациклюватися. Хотіла ще раз оглянути місце майбутнього будівництва, тому думки одразу здалися в полон аналітичним роздумам.

Закінчивши всі заплановані справи, Клер помітила, як острів занурився в пітьму. Від неї його рятували лише жовтенькі яскраві ліхтарі та рясні зорі.

Клер повільно опустилася на дерев’яну лаву й видихнула з полегшенням. Ноги аж «гуділи». Втома охоплювала кожну клітину її тіла. На сьогодні ціль досягнуто. Вона звикла доводити себе до такого стану щодня — вимотати, щоб уночі не залишилося сил на зайві думки. Від них її рятувала лише сильна втома, що бездоганно спрацьовувала в тандемі зі снодійним.

Оксамитовий вітерець лагідно торкнувся її щоки, прибираючи пасмо волосся з плеча. Жінка на мить прикрила очі. Заспокійливий шум моря, легка музика десь неподалік і приємний аромат тропічних квітів.

Земний рай.

Ізумі — ідеальне місце для тропічного туризму. Острів майже повністю був забудований туристичними комплексами. Один кращий за інший. Тому Клер доведеться докласти чимало зусиль, аби перевершити їх або хоча б бути на рівні. Та чомусь це її не тривожило, як то було завжди. Всередині панував спокій. Ніби знала напевно: все вийде.

Через пів години Клер вирушила до невеликого порту й яхтою повернулася на острів Фейт. Втома все сильніше сковувала її. Повіки ставали важкими й сонливість уже нашіптувала щось на вухо.

— До готелю «Атланта», — дала вказівку таксисту.

— Добре.

Машина виїхала на центральну дорогу Мінамі й попрямувала вздовж ряду пальм, фруктових дерев, віл, ресторанів… Далі вже Клер не бачила, чого ще, бо задрімала. Вперше за довгий час без снодійних.

Прокинулася від буркотіння водія.

— Що сталося? — запитала, намагаючись повернутися до реальності.

— Дорогу перекрили, — сердився чоловік.

Клер визирнула у вікно. Дійсно, проїзд було заборонено. Неподалік стояли чорні машини з тонованим склом, а поруч із ними походжали кремезні чоловіки в темних костюмах.

— Напевно, База на завданні, — вирішив водій. — Зазвичай вони тихо працюють. От невезіння. Міс, — повернувся до жінки, — доведеться їхати в об’їзд через набережну.

— Ми не можемо на це вплинути. Рушайте, — тихо зітхнула Клер.

Вона вже почала сумувати за Лукасом та балакучою Лісою. На жаль, їм довелося затриматися в Лондоні й вони прибудуть лише завтра. З ними вона планувала поселиться на Ізумі, поряд із її новим офісом. «Скоріш за все, там я знову занурюся в роботу й не дозволю собі прогулянок по Фейту, — подумалося їй, коли пригадала слова Стефані перед прощанням. — То, може, зробити це зараз? Попереду шалена гонка. Ніколи буде відпочивати. Пересилю втому й трохи пройдуся».

— Хочу прогулятися, — повідомила водієві. — Що порадите? Бажано поблизу «Атланти».

— Відвідайте французький район Жарден. Він хоч і не дуже близько, та вартий уваги в цей вечірній романтичний час.

«Якщо вірити місцевим забобонам, то зараз острів грає зі мною в гру? — замислилася Клер. — Я доведу, що це все маячня. Ніяких французький районів».

— Хочу побачити англійський район, — зробила вибір сама.

— Але це на півночі Кійомі. До готелю буде далекувато, — попередив водій.

— Нічого страшного. Ще раз викличу таксі.

— Як скажете.

Їхали довгенько. Відпустивши машину, Клер повільно рушила вздовж берега, з цікавістю оглядаючи все навколо. Намагалася відчути атмосферу свого дому. Але через тропічний клімат і барвистість острова їй це не вдалося. Так, архітектура, англійські кафе, червоні телефонні будки — все це було в лондонському стилі, але не більше. І Клер чомусь глибоко в душі раділа цьому. Навіть дещо торжествувала, що хтось зміг розправитися з сірістю «Туманного Альбіону».