Вечір отрути та ліків

«У житті весь смак в деталях, а не в очевидних речах»

— Скоро їдеш на острів? — запитав Вільям Ешфорд у доньки.

Клер монотонно помішувала чай. Голос батька пробудив її від думок.

— Так. У четвер.

— Чув, плануєш відкрити там ще кілька готелів. Це добре, але стеж за здоров'ям.

— Гаразд. Я добре харчуюся й достатньо відпочиваю. Не хвилюйся.

— Декілька разів бував там. Дивовижне місце, — усміхнувся думкам.

— А я буду вперше. Моя домовленість з сім’єю Фейт відбулася в Італії під час щорічного з’їзду інвесторів.

— Вас познайомили чи як тобі пощастило зустріти їх?

— Я сама підійшла. Джордж і Даяна Фейтвуд — непрості люди. Якщо чесно, навіть не сподівалася, що зможу домовитися про співпрацю.

— Вони мало кому з чужинців дозволяють вести бізнес на їхній території.

— І це правильно. Завдяки такій політиці й змогли створити світ, схожий на утопію.

— Так, найнижчий рівень криміналу та найвищий показник розвитку соціальної політики, економіки та культури…

Їх перебив голос Елеонори, матері Клер:

— Їй би більше приділяти увагу нареченому, а не островам.

Жінка ввійшла до кімнати з тацею, на якій золотився пісочний яблучний пиріг.

— Говорять, він уже на інших заглядається, — додала отруйно.

— Люба, обов'язково таке говорити дочці? — зробив зауваження Вільям.

— Так, якщо хочеш, щоб у тебе було все добре на роботі, — худорлявими руками почала нарізати випічку. — Що сталося на дні народження свекрухи?

— Нічого, — сухо відповіла Клер, і солодкий чай віддав гірким смаком.

— Подумай гарненько. Точно зайвого не казала?

— Ні.

— Тоді чому Олівія Кінгстон поставила під сумнів шлюб зі своїм сином? Через тебе одні проблеми.

— Думаю, не вона шукає мені заміну, а мій наречений знову розгулявся.

— Та яка різниця? Вам треба швидше одружитися, інакше до іншої піде. Тоді ми не станемо найвпливовішою ланкою в готельному бізнесі, — сердито стиснула й без того тонкі губи.

— І тобі байдуже, що він мені зраджує? — стримано поцікавилася Клер.

«Мамо, невже ти настільки безсердечна людина?» — думалось їй, а серце ще очікувало, що жінка вибачиться за свої слова. Але де там!

— Усі чоловіки однакові, — почала повчати Елеонора. — Думай про сімейну справу. Головне — поріднитися й народити спадкоємця. Не так вже й важко потерпіти декілька місяців, а потім займешся вихованням дитини й заживеш сама по собі. Так укладають шлюб майже всі в нашому колі. І що? Почуваються чудово. Сім’я — це теж свого роду бізнес. То ти впевнена, що нічим її не образила?

— А тебе не хвилює, що твою доньку міг хтось образити? — Клер злегка підняла тон, відчуваючи сильний гнів. — Я змалку робила все, що інші хотіли. Ви посадили мене в золоту клітку й вимагаєте робити те, що вигідно вам. А ви думали, що насправді хочеться мені?

— Що ти маєш на увазі під «хочеться»? — Елеонора одразу придушила її питання своїм. — У сім’ях нашого рівня немає такого слова. Є лише «треба», «обов’язок», «честь». Усе. Забула?

— Маю йти, — розчервонівшись, вичавила з себе Клер, не зводячи з матері очей. — Мені тебе шкода.

— Себе пожалій. Бо якщо зараз не вийдеш заміж, залишишся старою дівою або будеш змушена вийти за когось значно старшого. Адже гідних женихів уже розібрали. — Гарного вечора, — відповіла стримано й вийшла з кімнати.

— Хто закохається в цю Снігову королеву? Не дивно, що він уже зараз зраджує! — мати сказала голосно, щоб Клер змогла почути з коридору.

— Навіщо її цькуєш? — прошепотів Вільям.

— Я б на твоєму місці мовчки сиділа. Взагалі-то цей шлюб через тебе затіяли. Маєш підняти свої політичні рейтинги, поки хтось інший не посунув тебе.

Чоловік тяжко зітхнув, підперши голову рукою. Сперечатися не хотів, та й не любив.

Клер поверталася додому спустошеною. Вона байдуже дивилася на залитий вечірнім коктейлем Лондон. Крізь злегка опущене вікно відчувався аромат кориці, цитрусу, повіяло гірчинкою гарячого чорного шоколаду. Це вона проїжджала повз район Сохо, що славився ресторанами та яскравим життям для відпочинку. Та навіть усмішки в натовпі, приємний шлейф запахів, барвисті вазони з квітами не розфарбовували в очах Клер полотно «Туманного Альбіону», сірого чи то від густого туману моря, чи то від безнадії, що лила дощі в серці.

Екран телефону засвітився. Прийшло повідомлення від знайомої Клер. На дисплеї з’явилося фото Джуліана десь у вечірньому клубі. Він обіймався з якоюсь кралею й широко посміхався на камеру. Інше фото, де він вже з нею цілувався. Далі Клер не стала дивитися. Лише прочитала повідомлення від «доброзичливої» подруги: «Ти цього не заслуговуєш. Мені так тебе шкода. Якщо захочеш поговорити, дзвони. Я завжди поруч».

Вона дійсно завжди була поруч. Щоб не проґавити нагоду насолодитися неприємностями в житті Клер. Таким людям стає краще на душі, якщо у тих, кому вони завжди заздрили, щось іде шкереберть.

Сірість лізла в душу, як болотяна жаба на листок лотоса. Гидкий слиз пересудів, які поповзуть зараз у її оточенні, викликав огиду. Клер була впевнена, що вона далеко не перша, хто побачив ці знімки. Їх точно одразу розіслали знайомим, щоб бруду було більше. Жінка ніби відчувала на собі десятки радісних поглядів і чула зміїний шепіт пліткарів.

Як підтвердження тому, одразу задзвонив телефон. Це була мати Клер. Навіть сумнівів не було, чому вона набрала доньку.

— Так, — почув водій стомлений голос директорки.

Лукас поглянув у дзеркало й сильніше стиснув кермо. Його начальниця виглядала геть розбитою, хоч і намагалася триматися спокійно.