Джессіка

«Мистецтво, що зцілює»

Книгарня була переповнена відвідувачами. Сьогодні тут проводилася презентація книги «Сонце» відомої лондонської письменниці Джессіки Янґ. Та серед присутніх було багато не лише читачів, а й журналістів, які полюбляли вести дебати з авторкою. Вона славилася сміливими висловами. Завжди провокувала оточення каверзними питаннями та кидала виклик сучасності соціальними проєктами. Тому преса сьогодні була особливо активною, очікуючи на чергову сенсаційну поведінку непередбачуваної письменниці.

На підпис книг пішло декілька годин. Читачі не поспішали відходити від Джессіки, цікавлячись її думкою щодо сюжету, персонажів і навіть питаючи поради. Жінка залюбки відповідала на всі питання, не шкодуючи часу.

Відчуваючи втому, але не втрачаючи оптимізму та гарного настрою, після завершення автограф-сесії письменниця погодилася на інтерв’ю з журналістами. В її очах світився хитруватий вогник. Вона поглядала на жадібних до сенсації робітників преси й в душі посміювалася з них. «Раби суєти. Віддали, бідолахи, свої життя пліткам та погоні за новинами. Шкода, що серед цього натовпу так мало справжніх професіоналів. Адже журналістика б стільки користі могла принести, якби не витрачала себе на сіре існування заради рейтингів», — готувала себе до несмачної бесіди.

— Дякую всім, що прийшли на презентацію книги! Рада буду відповісти на ваші запитання, — Джессіка ввічливо всміхнулася, впізнавши серед журналістів старих знайомих, готових розтерзати її за минуле, в якому вони частенько вели баталії за слово.

— Яка основна ідея нової книги? Що цього разу хочете донести до читача? — перше питання виявилося очікувано стандартним.

— Ця книга про наше серце. Усі ми народжуємося з яскравим сонцем у ньому. Подивіться на дітей. Зазирніть у їхні очі. Сонце сяє у них зсередини. Діти щирі, добрі, дивляться на світ широко розкритими оченятами. Вони сповнені надій, мрій, щастя. Ось що важливо з часом не втратити. Та, на жаль, поступово сірі фарби буденності хмарами закривають це сонце. У когось це відбувається швидше, а хтось береже його якомога довше. І одиницям вдається пройти свій життєвий шлях під його промінням до кінця. Адже для такої сонячної мандрівки треба мати сміливість, силу волі й жагу до життя. Насправді щастя — то велика праця. Книга розповідає про різних людей: про тих, хто дбайливо береже своє сонце й не дає йому потьмяніти, і про тих, хто опинився в сутінках і хоче знайти промені нового світанку. Ця книга про вибір, роль мистецтва в нашому житті та вміння попри все залишатися щасливими. Це про нас, щирих. Про нас, усміхнених. Про нас, закоханих в життя. Про нас осяяних! Наступне запитання.

— Який соціальний проєкт на цей раз ви поєднаєте з вашою роботою? Яка його місія?

— Моя мета — обговорити роль мистецтва. Адже ми всі чудово знаємо, яким його презентують зараз. Хочу показати, що нагороди треба давати не лише за шокуючі фільми. Найскладніше зняти життєствердне кіно, яке дарує надію. Погодьтеся, зіпсувати настрій значно простіше, ніж надихнути. Я виступаю проти агресії в мистецтві. Все живе прагне світла. Тоді навіщо створювати пітьму? Тому ми організуємо конкурс арт-робіт, а потім влаштуємо благодійну виставку. Тема конкурсу — «Мистецтво, що зцілює», бо я вірю, що воно дано саме для зцілення.

— Маю питання! Ви новою книгою знову кидаєте виклик? — а це вже була одна з тих журналісток, які «обожнювали» Джессіку.

Письменниця задоволено посміхнулася. Дочекалася. Любила влаштовувати дебати.

— Виклик? То ви так це називаєте? Тоді те, на що перетворюється суспільство — це норма, а протистояння таким «нормам» — бунт? Що ж насправді правильно, а що проти правил? Ось яку відповідь нам потрібно знайти.

— Ваші провокаційні теми — це спосіб набити собі ціну й підняти популярність?

— Я не краду чужі ідеї. А ця очевидно ваша. Ви саме так піднімаєте рейтинги газети, чи не так?

— Ви відійшли від питання, — журналістка нахабно тицяла в бік Джессіки мікрофон.

Була напруженою й емоційною, бо боялася проґавити можливість «вчепитися» в письменницю.

— Для вас стараюся, щоб вам було про що писати, — відповіла міс Янґ, розсмішивши шанувальників, які лишилися на прес-конференції.

Вони теж полюбляли скандальні баталії авторки з пресою.

— Мистецтво має підіймати важливі питання людства! — агресивно зауважив інший журналіст. — Як інакше донести весь жах, що відбувається в сучасному світі? Продовжувати писати про ваше «сонечко»?

Тепер зареготали представники преси, схвально киваючи головами.

— У вас є діти? — спокійно запитала у нього Джессіка.

— Це якось стосується розмови? — здивовано хмикнув журналіст.

— А ви думаєте, я перейшла на залицяння?

І знову сміх зі сторони читачів.

— То є чи ні?

— Є. І що з того?

— Донька чи син? — уточнила письменниця.

— Обоє.

— Ви щаслива людина. Але чи будете ви щасливі, коли ваша донька почне копіювати популярну співачку-наркоманку, а ваш син стане жертвою бійні, яку затіють його однолітки, наслідуючи героїв американських бойовиків? Давайте разом посміємося над цим. Чому б ні? Це ж весело, правда? А ще модно. Напишіть також окрему оду трилерам. Це ж який першокласний посібник з детальними інструкціями для хворих насильників. Та ціни їм немає! Давайте далі заохочувати розпусту й жорстокість, бо це ж додає нашому суспільству більше фарб. Тільки фарб якого кольору? — запитала, дивлячись прямо в очі журналісту.