Розділ 7: Пошкоджена щока

Ніка, тобто Вероніка сидить на кроваті в навушниках. Грає лоу-фай музика, під неї дівчинка полюбляює малювати під таке. Малює закат, фарбами. Малює, слухає музику, і думає чи може бути ще поганіше. І виникла ідея. Влаштуватися собі на роботу. Робити нічого, тому чому ж не спробувати щось нове. Вона шукала оголошення на різних сайтах, але район був такий що тут немає невеликих крамничок що змогли прийняти до себе дванадцяти річну дівчинку. Давид. «Цікаво йому там добре? Чи пам'ятає він мене?»

З того моменту коли вони сиділи на даху з пачкою чіпсів, пройшов лише тиждень. Не одного повідомлення, не одного дзвінка. «напевно вже забув про мене» видихнула Вероніка. «якщо б він хотів то вже писав би.» думала вона. На малюнку вона зафарбувала чорною фарбою хлопчика з коричневим волоссям і світлявими прядями. Фарба розповзлася по усій лівій стороні, ось зараз на сонце затече. Але сонце не чорніло, А навпаки текло і робило ліву сторону паперу жовтою. «Може і не забув»

Потік думок плив і плив, тому серед усіх тих хвиль те «Може і не забув» загубилося за лічені хвилини. 

Гудок, другий, третій, і п'ятий. Ніхто не бере трубку. Йому добре і без неї. Напевно зараз десь, гуляє. Зі своїми новими київськими друзями, на київській вулиці. З Київською Веронічкою. І свариться з київським Артемом. Лише сама думка про того хлопця викликало такі негативні відчуття. 

Цікаво чи багато кілометрів іти до Києва? Отож, дівча таким питанням і задавалося. Можна перевірити. Звісно. Чому ж ні. Але треба було запаси їжі, води, та чогось теплого. А коли їжі немає навіть вдома фіг тобі знайти їжу для своєї подорожі. Можна продавати щось. Продавати а потім самому залишитися без речей, круто, те що треба. Якщо б можна було продавати невдачі, то в Вероніки вже б їх не було. Хоча хто б купував невдачі, який дурень буде брати те що могло бути страшним, міг бути болючим, та хвилюючим. Напевно якийсь багатій, в якого їх і зовсім нема. Просто так, для забави.

Грати з сестрою, грати з сестрою. «А зі мною ніхто ніколи не грав! НІКОЛИ. Чому я зобов'язана забезпечити їй безпеку, та чудові ігри?» відповість була очевидною. Тому що вона моя сестра. Але може і їй, Вероніці, була потрібна допомога? Може вона теж хоче щоб з нею гралися? Може вона теж хоче ридати як собака від будь-якого руху старших? Ні, звісно їй так робити не можна. Вона ж уже доросла. Їй треба робити уроки. І кормити її не треба. Отак, з навушниками вона і сиділа.

«Ніхто мене не любить, ніхто не грається зі мною. Нема у мене друзів та, і ті що були, вони счезли. Лише тому, що отого клятого дня вона штовхнула отого Артема.» Ну хоч від контрольної роботи та зайвих пояснень Тарасу Вікторовичу вона відв'язалася. На коліні був синець, напевно десь впала. Називаєш на той синець А він болить і колить, неприємно але хочеться ще. Ото школярка і давила на бідне коліно.

                                                                                          * * *

Телефон зламався. А як? Давид його випадково закинув у воду. То він і не вмикається. Хлопець тому і сидіть вдома, бо як заблукає до нього навіть не можна буде подзвонити. Доки батьки не знайдуть рішення, не буде в нього змоги з кимось побалакати. Друзів у новому районі нема, хіба що Цукерка і те її треба ховати від батьків. Де ти що не було друзів у районі не було друзів у області. Усі друзі залишилися там, на даху. На вулиці такій то. А тепер треба запам'ятати нову назву, тепер нова школа. А може і не треба вони, ці старі друзі? Нова область, тут усе таке... Таке модне, стильне. Тільки на район у якому жив Давид, увесь пошарпаний навіть гірший за той що в ньому жив хлопчина. Школа якась страшна, розвалиться напевно від перших днів Давида у школі. У дворі нікого вже давно нема. У їх домі, та На їхній вулиці живе тільки одна дитина, напевно ви вже здогадалися хто. Ну крім оцієї одної дитини є ще Цукерка, але вона не рахується. Та і ту можуть знайти батьки. Вирішив уявити собі що зараз думає Вероніка. Про щось хороше напевно, якийсь жарт. Так, звісно у неї вже є нова компанія. Або ні. При цьому навіть нема змоги написати та запитати. Залишалося тільки гладити котика і думати. Цікаво чи може котик донести повідомлення до Вероніки. Певно що ні. Іти дуже далеко, лапки закороткі, киця може померти з голоду і холоду. У кімнату увійшла мати. Киця стрибнула на вікно і сховалася за піжамою хлопця.

— Сину, що там таке? Запитала вона 

— Це... Та може таргани 

Мама враз відсахнулася. — Фу, які там таргани, у нас має бути чисто, напевно просто фантазія і у мене і у тебе синочку розігралась. Ми віддали твій телефон татовому знайомому, дядьку Богдану, він усе подивиться. А тато, він поїде у іншу частини Київської області, там і є його нова робота, полісмен.

Гнів у хлопця наростав, як хвиля, серденько билося швидше. Він дуже любив тата, А тут така робота, дуже безпечна. Він не зміг утримати злість. — ТО ЧОМУ Ж МИ НЕ ПОЇХАЛИ ДО ТІЄЇ РОБОТИ В ЛИШЕ ПРИТАЩИЛИСЯ СЮДИ, ВІДІБРАВШИ У МЕНЕ ДРУЗІВ?! 

Мама витріщілася на нього. Злість уже не так наростала але хлопець помітив що уже потягнувся легко вдарити мати. Матуся як таке побачила підняла його за комір сорочки і понесла до якоїсь кімнати, вона посадила його на підлогу і сказала:

— Як хочеш битися то й сиди тут сам і думай про свою поведінку. Роздратовано відрубала вона. І двері закрилися. У кімнаті не було дуже темно, але Давид хвилювався лише за свого друга. Цукерка залишилася там. І скоро вона вийде подивитися і мама або тато її побачать. Тому треба було рятуватись. Відразу юнак звернув увагу на вікно. Закрите та поржавіле.

Це було якесь сховище, бо тут було купа їхнього мотлоху. Парубок спробував відкрити вікно. Воно хоч і із пронизуючим до кісток скрипом воно піддавалося. Відкривалося потроху, скрип уже здавався не таким гострим. «Напевно те вікно ніхто не відкривав ще з часів Володимира великого» подумав Давид. А Ось вікно вже відкрито настільки наскільки було можливо.