Розділ 6: Психотерапевт

Плакати усю ніч — кошмар.

Плакати увесь день — ще краще*!

Червоне обличчя за цей день вже стало нормальним явищем. Втратити друга, через якийсь там переїзд, схоже по іншому бути не може. У телефоні з'явилася нова група. 6 учасників а назва "Гулянка"

З учасників у групі є Саша, однокласник Вероніки, Злата, Діма, Віра. І Вероніка.

І сьогодні з'явилося нове повідомлення: «Усі ідемо гуляти, завтра о 13:00, беремо солодощі, збираємося в парку біля школи, я прийду за вами і підемо прогуляємось»

Чат розривався. Ні з ким з тої групи Вероніка особливо не товаришувала.

Вона відповідає: — І не піду.

Досить. Не хоче вона не з ким дружить, досить губити друзів. У двері подзвонили. Тато установив дзвоник тож тепер звук приємніший за той бридкий стукіт.

Дівчина подивилася в вічко. За дверима стояв не Артем, і не поштар.  Там стояла дівчина, певно з школи Вероніки, але не з її класу.

Вона тарабанила по новенькому дзвонику. 

— Хто це? Спитала Вероніка

— Твоя подруга. Яка така «Подруга»? У Вероніки не було жодної подруги. Вона закрила вічко, і відійшла від дверей. «Треба себе чимось зайняти»

Вона почала робити домашнє завдання. «Якщо одна собака за годину з'їдає 20 грам корму то скільки собак з'їсть корм...» Дівчина посміхнулася на мить. «Корм з'їдає собаки? Ой, собака з'їдає корм! Шкода що в мене нема песика» вона повернулася до вікна глянути що там на вулиці та мало не впала зі стільця від несподіванки. За вікном стояла группа дітей, точніше сиділи і дивилися у вікно. 

«Ні, хай сидять. З мене досить вікон» і вона закрила вікно.

Вирішила помалювати. Ось голова. Тулуб. Обличчя та руде волосся. Ні, вона не хоче малювати себе.

Краще подивитися телевізор. Вона пішла у вітальню. Батьки з Сонею на ранник пішли. І знову Вероніка сама. Здавалося навіть 100 уроків історії від Тараса Вікторовича були кращими за це "сама".

Вона згадала про вікно. І про двері. А потім про Давида.

Вона пам'ятає усе. Вона поглянула на руки, все пливло, руки були ніби її а ніби і ні. Ті діти. Соня були моторошні. Не страшні, моторошні. Діти за вікном, за вікном дивилися у її вікно ззовні. Вона не могла стояти на ногах, серце шалено билося. В очах потемніло. Вероніка підповзла до столу, на кухні і взяла склянку молока. Вона не навидить молоко. Ковток. Другий. Третій. Стало легше. Вона дуже хотіла спати але не дозволяла собі, бо могла знепритомніти уввісні. Ніхто не міг їй допомогти. Вона могла піти до садочку і знайти батьків але ходити по вулиці у такому стані було вкрай ризиковано. Залишилося тільки чекати. 

                                                                                                * * *

Давид розбирав речі. Серед них ведмедик, пожмаканий і поламаний але такий ж чарівний. І дві чернетки. Напевно завалялися на дні чемодану. На одному папірці приклади з математики. Напис «Мельничук Давид 2-Т» викликав усмішку, і хвилю ностальгії. Коли він ще вчився у іншій школі, його вчительку математики звали Тася. Усі її називали Тася, тому по старій традиції класс назвали другим Т класом, на честь класного керівника. Та і зараз він вчився у шостому Б, просто традиція залишається на довго, певно діти з інших шкіл перенесли її з собою.

Навушники, з наклейками з мультфільмів та саморобні наклейки з котиком. Навушники хлопцю подарували у десять років. Тоді у нього був котик на ім'я Директор. Котика було лише кілька місяців. Хлопчина дуже любив котика і малював його, хоч і не вмів але робив наклейки з домашнім улюбленцем. Через рік котика не стало із-за хвороби. А наклейки на навушниках залишились. Директор був чудовим котиком. А зараз, він, Давид був на околиці міста, Києва. У двадцяти чотирьох поверховому будинку. А саме на сімнадцятому поверсі. Сусідів не було, ніхто не хотів обирати цей поверх. Він вийшов у під'їзд.

Іде по сходах. Щось торкнулося ноги хлопця. І ще. І ще раз. То був хвостик. А якщо піти поглядом далі то побачимо і кота. На ньому був нашийник. На нашийнику лише напис «вулиця Івана Мазепи 23, під'їзд 2»

А з іншого боку нашийника ім'я. «Цукерка». Ось що то був за кіт, точніше кішка. Вона була зовсім маленька, не дитинка але не доросла. Давид присів на сходи і кішка залізла йому на коліно. Він погладив кішку. Вона мурчала як моторчик, малесенький такий. Він узяв кішку зручніше, і зайшов до відкритої двері квартири. «кв. №37» — прочитав напис на двері юнак. Він зайшов на кухню. Така маленька, навіть столу не має. Мама вже встигла розкласти їжу до холодильника. Давид узяв стару миску, поржавілу таку, маленьку. В ній мама колись варила кашку маленькому Давидику. 

У миску налив водички, вийшов у під'їзд. Поставив миску на холодну бетонну підлогу. І котика поряд. Цукерка почала пити, та ще й так що аж їй на лоб полетіло. Кішка це не помічала. Схоже бідну тут не кормити, бо уся схудла як  шкелет, бідна бідна. Давід заглянув у квартиру. Мама стоїть біля вікна і свариться по телефону. Тато пішов розбиратися з краном. «може якщо взяти Цукерку собі, ніхто не помітить?» подумав Давид . Його любов до котів не змінилася за ті роки. Цукерка була дуже красива, не породиста але з великими блакитними очима. Трьох кольорна, дуже не звичайно виглядає. Хутро буде ще не дуже пухнасте, але вже було видно бронзовий кольор, світлий біленький, і коричневий. Хлопець помітив ляпку* на її шкурці, воно було схоже на серденько. Давид згадав про Вероніку.

«Вона так і не відповіла. Напевно я їй зовсім не подобався»… 

Уже темнішало світло у під'їзді було слабке. На поясі висів той піджак, на якому ото сиділи вони з Веронікою на даху. Він поклав його на сходинку. Котик уже засинав в нього на колінках. Він загорнув пухнасте створіння у джампер. Котик приємно грів навіть через шкіряний одяг. 

По тихеньку ішов дощ. Він приємно капав по вікну. А коли хтось заходив до під'їзду лине такий чудовий запах. Уже прохолоднішає. Запах мокрого асфальту перемішаний з запахом диму і маминих котлет линув звідусіль. Напевно хтось димив. Лише отой запах заважав повній насолоді.