Розділ 5: Не повірю

Вероніка вертіла тарілку з слизькою кашею. Кусок хліба вона вже з'їла, і він виявився найсмачнішим серед цього обіду. Давид пішов і собі їсти. Дівчатка спали А Євгенія забрали щось там ще дивитися у носі. Вікно відкрити на провітрювання, тому у кімнаті було дуже холодно, але добре що хоч ковдри були дуже м'які та теплі, тож Вероніка не змерзла. Вона на мить закрила очі щоб уявити ніби світить сонце, А на справді на вулиці знову почався безжальний дощ. Коли вона відкрила око, побачила як у вікні промайнув чийсь силует. Це не викликало ніякої емоції. Потім силует промайнув ще раз, А потім ще але він ніби був не за вікном А десь між кімнатою і вулицею. Дівчинка дуже злякалася. Вона оглянулася. Усе було чисте чисте, силует більше не з'являвся. Але щось у кімнаті зникло. Цукерки на місці, одяг, і вона сама досі у палаті. І тут вона кинула погляд на шафку. На цій шафці зазвичай лежали речі дітей. Браслети, сережки, іграшки, телефони. 

Обличчя дівчини поблідніло. З шафки зникла найдорожча і найсекретніша річ, — її щоденник, не шкільний щоденник з оцінками, щоденник з її думками. Він був з паролем. Але дівчинку це не заспокоювало.

Її телефон почав вібрувати. Вона підняла його і подивилася на екран. Це було повідомлення від Артема. 

Це було відео повідомлення. Вона відкрила його. На відео хлопець крутив книжечку на якій великими літерами було написано "Щоденник" . Потім роздався голос хлопчака він казав:

Гей! У мене чудовий план, як бачиш тут твій щоденник. Кажи пароль, або я сам дізнаюся пароль і уся школа дізнається про те що там написано. Не думаю що Тарасу Вікторовичу сподобається.

Що робити?! Вероніка теж не знала. Варіант без варіанту. Або вона каже пароль і він сам дізнається що там написано і може розказати усій школі, або він сам дізнається пароль і розкаже усій школі. Вона не хотіла показувати що їй страшно. 

Тому написала таке повідомлення: 

— ну жбо дізнавайся пароль сам! Я не буду тобі допомагати, буде цікаво спостерігати за тим як ти це дізнаєшся. Сподіваюся в тебе все вийде, але просто знай тобі ніхто не повірить, ніхто не буде слухати твої байки, 

Юнці здалося таке повідомлення дуже дуже вселяючим. 

Але Артем схоже і бровою не повів, і відрубав своє: 

— не хочеш то й не треба. Па-па, сподіваюся що ти протримаєшся у цій школі хоч тиждень, у ролі ізгоя.

                                                                                           * * *

— Тато, а де систричка?

Тато почухав за вухом. — У лікарні зайчику. Тобі яке морозиво полуничне або історичне?

— Істо...Що? 

— Історичне, це он те жовте, якщо його з'їси то будеш знати усе про тогочасність. Насправді тато знав що такого морозива не існує. Просто морозиво з бананом було набагато дешевше, ніж з полуницею тому треба було зацікавити доню історичним морозивом, щоб не витрачати зайві гроші

 Соня спробувала "історичне" морозиво і сказала що це найкраще що вона куштувала, і тепер вона справді усе усе знає.

Дівча побігло у пісок ліпити пиріжки, А батьки їли пиріжки, і з піска і справжні. Татові у голову вдарило свіже повітря, а на нос впала краплинка дощу. Хоч дощ і починався, тато ні за які гроші не пішов би додому. На відміну від тухлого і мокрого повітря у офісі, На вулиці було свіжо, і не так мокро.

                                                                                          * * *

Сімейний лікар сказав що Вероніка може іти до дому, але гіпс не знімати, А прийти через декілька тижнів на огляд.

Усе ще хвора, але вже дома, старша сестра не хотіла розказувати про той випадок з Артемом. Не хотіла й розказувати про Давида. Нічого вона не хотіла розказувати. Просто, сухий клубок у горлі, і зайва обережність. У неї не був поганий настрій, все ж таки її виписали, у неї не було ніякого настрою. 

Вона не була зла вона не була налякана, їй не було сумно, просто ніяких емоцій. Улюблена їжа здавалася несмачною.

Тільки сон їй подобався. 

Вона пам'ятала і про Тараса Вікторовича, і про щоденник і про компенсацію. Ніхто їй не писав. Ніхто, до цього моменту. 

На екрані з'явилося повідомлення від не знайомого контакту. Дівчинка відкрила повідомлення.

Це був Давид, вона відразу зрозуміла це. А повідомлення було таке:

— Урааа тебе виписали! Ти зайнята? Давай зустрінемось увечері у моєму під'їзді? Буде круто! Мені просто нікого більше покликати.

Хоч як І не хотілося йти, усе одно робити нічого було. Дівчинка зібралася, зробила собі кудрі, одягла Улюблений одяг.

Вона не знала де саме жив Давид, тому він підійшов до її будинку. Поки вони йшли вони розмовляли, про недавні події, і про класного керівника і про Артема і про добру медсестру Світлану. Нарешті вони дійшли до багатоповерхівки. Хлопець дістав ключ, і відкрив двері під'їзду. Вони піднялись на другий поверх, де друг попросив зачекати, і зайшов до квартири. Повернувся він уже з двома іграшковими ведмедиками, і пачкою чіпсів.

— коли ми прийдемо туди куди я тебе приведу, ти про все дізнаєшся. Випередив усі питання Давид.

Вони зайшли у ліфт. Акуратний, і чистий ліфт який безшумно підіймав їх на дванадцятий поверх.

Коли вони вийшли був уже закат. Хмаринки були ніжно рожевого кольору, а двоє друзів перебували на даху. Спочатку дівчинка дуже дуже злякалася, побачивши велику висоту. Але Давид їй указав на паркан по краях даху.

Друг поклав свій піджак на холодну поверхню даху, і запропонував сісти. 

Спочатку він розказував що дуже цінує дружбу.

— Розумієш... Я дуже ціную нашу дружбу. Не знаю що я робив без тебе, але... Він заткнувся. Ти мені дуже подобаєшся. 

Вероніка тільки ахнула. 

— Справді?

— Але... Мої батьки. Ми живемо, Ну сама розумієш, тут у нас таке місцеположення що важко знайти нормальну роботу. Мої батьки, вони... Він почав схлипувати. Вони.. вони знайшли... Дівчинка обняла друга. Він уже не промовляв ані слова тільки схлипував.