Розділ 3: Лікарня і геніальна ідея

Матуся з криком вибіжала на вулицю. Вероніка плакала, плакала навіть не від болю а від того що знову все зруйнувала, а потім їй не вистачило сили і вона знепритомніла.

Вона чула незнайомі голоса "Беріть її, Беріть кажу!".

Прокинулася вона в білій палаті. Рука була в пластиковому гіпсі жовтого кольору. Певно бинт тільки наклали. Він був дуже красивий — жовтий з градієнтом, наклейки на ньому. 

«ух, рука вже майже не болить, гіпс дужеее красивий» подумала Вероніка. Вона бачила такий гіпс у дівчинки з 8-ого класу, але він був зелений з наклейками про піклування про природу та тварин. Та все ж таки заради цього гіпсу точно не варто ламати руки і ноги. Її права рука лежала на невеличкій подушці, А у кімнаті було ще 3 дитини. 2 дівчинки приблизно такого ж віку як Вероніка, і 1 хлопчина років п'ятнадцяти. Дівчатка розмовляли пошепки між собою А хлопець грав в якусь гру на телефоні. Було майже тихо, але грала спокійна музика, А ще над дверима "для персоналу" був телевізор. На ньому був якийсь напис про медичну допомогу. 

Дівчатка звернули увагу на "новеньку". 

— Гей, а ти тут вже давно лежиш? Ми навіть тебе й не помітили 

Вероніка не знала як давно вона тут але відповіла.

— Не знаю, бо лише недавно прокинулася. А ви тут давно?

 Дівчатка кивнули. 

— А ти чому сюди потрапила? Я от, тому що впала і зламала собі щось у нозі. А Лера бо на тренуванні звернула шию. 

— Я.. бо мене... Самокат збив

Дівчатка перезирнулись. Було видно що вони занепокоєні 

— Справді? А той хлопчина тут з'явився годину тому, збив дівчинку на самокаті і сам впав, носом вдарився.

Вероніка тільки зараз звернула увагу. У хлопця був забинтованний ніс. Вона, коли була непритомна чула ще як хтось казав "І хлопця беріть" чи щось таке. А парубок був схожий на того що її збив. Кольором волосся. Воно було у нього на половину біле-біле, а ще на половину чорне. 

Хлопець теж визирнув з телефону. 

— Так чого ж ти біжала, я ж тобі дзвенів!

І тут вона впізнала хлопця. Це був сусід Женя, він жив навпроти сім'ї Шевченко*

У його родині де була старша сестра і бабуся, яка час від часу пригощала пиріжками з смачнезною картоплею. 

Ох і шкода було того хлопця. Він допомагав батькові на роботі а тепер і допомоги нема, і сина. 

— Ой! Та це ж ти, Євгеній! Вибач мені, я просто якось не побачила... 

— Та нічого, махнув рукою сусід. У мене хоч тільки ніс, може і завтра випишуть, А от тебе шкода. 

Дівчатка розсміялися. 

— То ви знайомі? Отже, отже ти бігла не почула дзвін скутера він тебе збив ти зламала руку а він лише носа позбувся?!

— Ніс це теж погано, краще б нічого не було. Відповів хлопець.

Тільки питання, хто нам під двері кожен четвер приносить листи. Ми їх не читаємо, бо адреса на них зазначена не наша, може то ваша? Авжеш ваша, бо в нас вулиця Польова 14, А на листах зазначена лише цифра "7" А ви живете на Степовій 7. 

*Сім'я Шевченка — прізвеще сім'ї  Вероніки 

                                                                                    * * *

Маленька сестричка Соня стукала у двері  татового офісу. Тато був зайнятий кресленням. Він малював новий будинок, і коли в нього не виходило кидав невдалий папірець у смітник. Але той смітник був заповнений до самого краю  тому всі інші папірці літали по всій кімнаті бо в смітник не могли потрапити. Також усюди були розкидані олівці. Там були олівці на будь-який смак: короткі, і довгі; кольорові та звичайні; красиві та не красиві; нові та старі. 

— Сонечко що тобі треба? Питав тато

А Соня кожен раз відповідала:

— Допози мені знайти кокодиціка! 

А тато на те нічого не відповідав. Доня йому вкрай заважала, замість того щоб креслити кресляник, він думав де є той "кокодицік". А ще, випадково малював кресляник крокодильчика замість будинку.

Дівча довбило кулачками у двері, А тато довбив олівцем точки на полотні. 

Терпіння йому кінчалося, і він ненароком впустив чашку кави що стояла серед усіх тих олівців, папірців і крокодилів уже точно тижня 2-3. Чашка не розбилася, але кава, або те що від неї залишилось, розлилася на папірець з крокодилом. На полотні з рептилією відразу пішли хвилі, а сама рептилія стала коричневого кольору. 

Це не розчарувало тата, а навпаки — дало йому ідею!

« Може накреслити кресляник магазину товарів для дітей у вигляді голови маленького крокодильчика?»

Він почав працювати. Ось куб, там вікна з рваними краями як гострі зубки, а ось там о́чка, та ніздрі міні крокодильчика. А тут ніжки, зубчастий вхід і врешті-решт доріжка. 

Татові дуже сподобалося малювати такого смішного крокодильчика. І він вирішив уявити як йому за це дадуть премію на роботі, 20 вихідних, він буде робітником місяця... А ще уявив який він оригінальний і геніальний, ніхто б навіть не здогадався перетворити хижого плазуна на чарівного крокодильчика.

Його мрії розірвав стукіт до дверей і відчайдушний крик Соні. Він майже забув про те що він вдома, про те що в нього є діти і про те що його доня усе ще за дверима.

— Що там таке сонечко?

— ВІДДАЙ КОКОДИЦІКА