Частина VІ. Натан пропонує не помирати нудно

Марс зустрів їх червоним світлом і запахом заліза.

Це було логічно, символічно й надзвичайно грубо з боку Всесвіту, який останнім часом узагалі втратив будь-яке почуття міри. Після золотих бібліотек Архіву Першого Світанку, де в скляних сферах зберігалися маленькі світанки цивілізацій, після земного дощу, венеріанської отруєної краси й меркуріанського вогню, марсіанський контур не намагався бути прекрасним. Він не фліртував із ними архітектурою, не пропонував каву, не ховав ножі в дипломатичному етикеті.

Він просто відкрився, як рана.

Ада Сорен ступила в червоне світло й одразу опинилася в коридорі військового комплексу.

Не симуляційного палацу. Не архівного міста. Не метафоричної площі з печивом і стародавнім штучним інтелектом у ролі дуже тривожного офіціанта.

Це був бункер.

Старий марсіанський бункер.

Стіни — темний базальт, армований сталлю. Підлога — подряпаний метал, засипаний тонким шаром червоного пилу. Стеля — низька, важка, з аварійними лампами, що моргали так, ніби вмирали з почуттям обов’язку. Уздовж коридору тягнулися труби, кабелі, вентиляційні решітки й знаки, які не потребували перекладу: черепи, блискавки, чорні трикутники, стара марсіанська емблема Арес-9 — спис, встромлений у планету.

Павел Орн озирнувся й одразу сказав:

— О, чудово. Нарешті місце, яке не прикидається, що хоче нас духовно збагатити. Воно чесно хоче нас убити.

— Це заспокоює? — спитала Сава Ільм.

— Дивно, але так. Я втомився від інтер’єрів із підтекстом.

— Тут теж є підтекст, — сказав Натан Рей, розглядаючи знаки на стінах. — Просто він кричить великими військовими літерами: «Ми зробили щось жахливе й назвали це необхідністю».

Маро Декс мовчав.

Це було погано.

Зазвичай Маро мовчав так, як мовчать солдати: економно, спостережливо, без емоційного сміття. Але зараз його мовчання було іншим. Воно мало вагу. Воно йшло попереду нього, як тінь людини, яка побачила власний старий кошмар і зрозуміла, що той теж отримав наказ прокинутися.

Ада помітила, як він дивиться на емблему Арес-9.

Не з подивом.

З упізнаванням.

— Ти знаєш це місце, — сказала вона.

Маро не одразу відповів.

— Про нього говорили в полку.

— Як про легенду?

— Як про те, про що краще не питати.

Павел тихо буркнув:

— Найнадійніший маркер правди в будь-якій цивілізації.

Кіра Венн уже працювала зі сканером. У цьому шарі Ковчег повернув їй інструмент — або тому, що визнав її залежність, або тому, що навіть древній штучний інтелект зрозумів: Кіра без сканера стане небезпечнішою.

— Ми в підземному комплексі під рівниною Елізій, — сказала вона. — Глибина — приблизно чотири кілометри під старою військовою зоною. Але це не фізичний Марс. Контур з’єднаний із реальним комплексом Арес-9 через сонячні мережі. Те, що ми робимо тут, може впливати на те, що відбувається там.

— Як завжди, — сказав Павел, — сонячна психодрама з реальними наслідками.

Сава перевірила їхні біометричні показники на своєму медичному браслеті.

— Тіла досі в Геліополісі. Нервове навантаження підвищене, але не критичне. Поки що.

— Це «поки що» вже має стати нашим сімейним девізом, — сказав Натан.

Ада глянула на нього.

Він стояв поруч. Після поцілунку в Архіві Першого Світанку між ними залишилося щось нове — не спокій, ні, на спокій у них не було ні часу, ні дозволу Всесвіту. Скоріше, це була ясність. Непристойно проста ясність: вони обоє хотіли вижити не лише заради місії.

Це ускладнювало все.

Зате робило смерть менш нудною.

Натан, очевидно, думав про щось схоже, бо повернув до Ади голову й тихо сказав:

— Я маю пропозицію.

— Якщо це знову про нейронний контакт удвох, я вже здогадалася.

— Ні. Ширше.

— Натан, ми щойно зайшли в марсіанський військовий комплекс, де, ймовірно, прокидається армія кріосолдатів. Якщо пропозиція не включає зброю, план евакуації або заспокійливе для Павела, вона може зачекати.

— Вона включає смерть.

— Тоді точно не найкращий момент.

— Саме найкращий.

Вона повернулася до нього повністю.

— Кажи.

Він подивився на червоний коридор, потім на неї. У його очах було втомлене світло людини, яка вже бачила забагато кінців світу за один день і нарешті вирішила не давати їм монополію на тон.

— Пропоную не помирати нудно.

Павел ззаду підняв руку.

— Я підтримую цю політичну програму.

Сава зітхнула:

— Залежить від визначення «нудно».

— Якщо помирати, — продовжив Натан, — то принаймні з поганими жартами, порушенням кількох протоколів, можливо, ще одним поцілунком у неналежному місці й обов’язковим псуванням планів стародавньому сонячному інтелекту.

Ада дивилася на нього кілька секунд.

— Це твій стратегічний план?

— Чернетка.

— У ньому мало технічних деталей.

— Зате хороша мораль.

— І висока ймовірність дисциплінарного розслідування.

— Якщо буде кому розслідувати, значить, ми перемогли.

Вона хотіла відповісти саркастично. Щось про те, що він перетворив кризове командування на філософську вечірку з романтичними погрозами. Але замість цього відчула, як на обличчі з’являється усмішка.

Справжня.

Маленька.

Небезпечна.

— Приймається, докторе Рей, — сказала вона. — Не помираємо нудно.

Павел підняв обидві руки.

— Нарешті наказ, який я можу виконувати з ентузіазмом.

Маро тихо сказав:

— На Марсі нудно не помирають.

Усі замовкли.

Тому що в його голосі не було жарту.

Десь далеко, в глибині комплексу, щось ударило.

Раз.

Потім ще.

Металевий звук, глухий, низький, наче величезне серце під землею згадало, як битися.

Кіра підняла сканер.

— Перші капсули відкриваються.

Ада випрямилася.

— Скільки?