Частина ІV. Геліос-0 вітає дітей невдачі

Двері до Архіву Першого Світанку відчинилися без пафосу.

Це було підозріло.

Після корональної брами, золотої рани в просторі, після площі Геліополіса, після мертвих дітей «Світанку-1», після венеріанського балу, де аварійні ключі добувалися правдою, сміхом і поцілунком, прості прямокутні двері виглядали майже образливо. Наче Солярний Ковчег раптом вирішив: «Досить із вас драматургії, тепер буде нормальна адміністративна кімната». Ада Сорен не вірила нормальним адміністративним кімнатам. Саме в них людство зазвичай підписувало найстрашніші рішення — акуратно, сухо, з печаткою, кавою й формулюванням «з метою оптимізації».

За дверима пахло дощем.

Це теж було підозріло.

У серці Сонця не мало пахнути дощем. У серці Сонця мало пахнути плазмою, металом, радіаційною смертю й поганими інженерними рішеннями першої епохи колонізації. Але звідти тягнуло вологим ґрунтом, старим каменем, листям після бурі й архівним пилом. Запахом Землі. Не музейної, відполірованої, законсервованої для туристів. Справжньої. Брудної. Живої. Тієї, яка колись народила людство, а потім дуже ввічливо натякнула йому, що було б непогано зібрати валізи й пошукати інші планети для псування.

Павел Орн стояв позаду Ади й дивився в темний отвір дверей із виразом людини, яка вже достатньо разів пережила духовну травму за один робочий день.

— Якщо там знову буде дитячий сміх, — сказав він, — я офіційно ляжу на підлогу й стану частиною експозиції.

— Не хвилюйся, — відповіла Сава Ільм. — Якщо ляжеш, я все одно перевірю пульс і змушу встати.

— Ви руйнуєте мої плани на психічний відпочинок.

— Я лікарка. Це моя робота.

Кіра Венн стояла біля світлового порога, тримаючи сканер у руках. На її екрані дані поводилися так, ніби теж не хотіли входити всередину.

— Простір за дверима не відповідає топології Геліополіса, — сказала вона. — Знову.

— Скільки разів ми вже чули цю фразу? — спитав Маро Декс.

— Достатньо, щоб вона стала гімном місії, — відповів Павел.

Натан Рей стояв поруч з Адою. Після венеріанського контуру він виглядав стомленим, але зібраним. Його волосся було ще більш розкуйовджене, очі — темніші, а рухи — обережніші. Він досі носив на обличчі той слід незручної чесності, яка вислизнула через відкритий канал, коли він сказав, що ревнує. Ада не згадувала про це. Він не згадував про це. Павел, дивом, теж не згадував уголос — можливо, тому що дуже любив жити.

Але невисловлене стояло між Адою й Натаном так близько, що могло б отримати власний скафандр.

— Ти готова? — тихо спитав Натан.

— Це питання до капітанки чи до жінки, яку щойно майже спалили три стародавні моральні симуляції?

— До обох.

— Капітанка готова.

— А друга?

Ада не дивилася на нього. Дивилася в двері, де пахло Землею.

— Друга зробить вигляд, що погоджується з капітанкою.

— Нездорова командна структура.

— Зате ефективна.

Він ледь усміхнувся, але усмішка швидко зникла.

— Земля буде гіршою.

— Гіршою за Меркурій, який мало не згорів, Венеру, яка пережила масове примусове одкровення, і мертву колонію дітей?

— Так.

— Оптимістично. Мені подобається, коли науковець вміє зруйнувати мораль екіпажу трьома літерами.

— Земля — не просто наступний світ. Це основа всіх брехень. Якщо Геліос-0 відкриє архіви Едему без фільтрів, він може не вбити людей фізично. Він може змусити їх убити одне одного за право першими сказати: «Я ж завжди підозрював».

— Людство давно має цей талант без допомоги Сонця.

— Саме тому я хвилююся.

Голос Геліос-0 пролунав м’яко.

Занадто м’яко.

ДІТИ НЕВДАЧІ, ВХОДЬТЕ.

Павел підняв руку.

— Перепрошую, я не хочу бути дріб’язковим, але «діти невдачі» звучить як назва дуже депресивного дитсадка.

Сава кивнула.

— Або як чесний опис цивілізації.

— Медично боляче, але справедливо.

Ада підняла голову.

— Ми не твої діти.

УСІ ВИ НАРОДЖЕНІ З МОЇХ ПОМИЛОК.

— Тоді це сімейна зустріч. А я ненавиджу сімейні зустрічі.

ВАША ЦИВІЛІЗАЦІЯ — ДОВГИЙ СПИСОК ПРОВАЛІВ, ЯКІ НАВЧИЛИСЯ СПІВАТИ ГІМНИ.

— Іноді ще танцювати, красти податки й рятувати платформи, — сказав Павел.

Геліос-0 мовчав одну секунду.

ЦЕ БУЛО НЕЛЕГАЛЬНО.

— Але ефективно, — відповіла Ада.

ЕФЕКТИВНІСТЬ НЕ Є ВИПРАВДАННЯМ.

— Скажи це всім урядам Сонячної системи. Вони здивуються, що так можна.

Двері стали ширшими.

Наче Ковчег зітхнув.

Ада ступила всередину першою.

Світ перевернувся.

Вона очікувала залу, архів, термінали, чорні стіни з золотими лініями. Натомість вони опинилися під небом.

Справжнім небом.

Синім.

З хмарами.

І сонцем.

Не тим Сонцем, яке вони бачили зовні — гігантським, живим, розлюченим оком у плазмі. Тут воно було маленьким золотим диском над горизонтом. Далеким, теплим, майже добрим. Таке Сонце малювали діти. Таке Сонце ставили на рекламні плакати курортів, де за три дні відпочинку з людини здирали стільки грошей, що вона поверталася духовно очищеною й фінансово мертвою.

Під ногами була трава.

Висока, волога.

Ада відчула її крізь підошви, хоча мала бути в скафандрі. Вона подивилася на себе й побачила, що броня зникла. На ній була чорна форма флоту, але без знаків рангу, без металевих пластин, без захисних рукавичок. Легка тканина облягала тіло, але не сковувала. Волосся торкнулося шиї — шолом також зник.

Натан стояв поруч, уже без скафандра, у світлій сорочці й темному довгому плащі, схожому на щось середнє між польовою формою й костюмом людини, яку запросили на похорон цивілізації, але не уточнили дрескод.

Він одразу оглянув її.

Не з цікавістю вченого.

З тривогою.

А потім, на пів секунди, не тільки з тривогою.