Частина ІІ. Корональна брама

Корональна брама не виглядала як двері.

Це одразу було поганим знаком, бо у Всесвіті існувало просте правило: якщо щось не виглядає як двері, але явно хоче, щоб ти всередину зайшов, воно або пастка, або храм, або дуже дорогий ресторан на Венері, де тебе спершу отруять компліментами, потім рахунком, а вже потім — справжньою отрутою.

Перед Адою Сорен відкривалася не арка, не шлюз і не тунель. Перед нею стояла вертикальна рана в просторі. Вона світилася зсередини золотим полум’ям, але не гріла. Навпаки, від неї тягнуло холодом — тим самим холодом, який буває в старих архівах, у порожніх лікарняних коридорах і в очах політиків, коли вони кажуть слово «співчуття».

Навколо брами чорний метал Ковчега розходився шарами, мов пелюстки механічної квітки. Кожен шар був вкритий тонкими символами першої епохи колонізації: сонячні спіралі, дитячі долоні, розірвані орбіти, око в променях, маленькі фігури людей, що стояли перед зіркою й мали нахабство виглядати впевнено. Старі люди завжди любили малювати себе сміливими. Потім їхні нащадки знаходили ці малюнки й гинули в тих самих місцях, але вже з кращими скафандрами.

Ада стояла перед брамою з двома дитячими рукавичками в руках — білою й чорною. Одна була обгоріла, інша тепла. Обидві були надто малі, надто реальні й надто особисті для предметів, знайдених у сонячній станції, яку нібито створили століття тому.

Вона ненавиділа символи.

Не всі. Тільки ті, які чекали, що людина одразу впаде на коліна, розплачеться, зрозуміє свою роль у долі цивілізації й погодиться померти з красивим виразом обличчя. Ада воліла, щоб доля, якщо вже прийшла, говорила коротко й по суті: хто винен, кого рятувати, де аварійний вихід і чому все знову треба робити вручну.

Корональна брама нічого не пояснювала.

Вона просто пульсувала.

Наче серце.

Наче око.

Наче хтось по той бік не поспішав, бо знав: усі дороги врешті приведуть до нього.

— Я офіційно ненавиджу це місце, — сказав Павел Орн.

Його голос у загальному каналі скафандрів звучав нервово, але живо. Ада це цінувала. Живий страх був корисніший за мертву хоробрість. Мертва хоробрість зазвичай добре виглядала в промовах і погано пахла в реальності.

— Ти ненавидів і попередню залу, — нагадала Кіра Венн, перевіряючи сканер.

— Так. Але там хоча б були капсули, привиди й родинний скандал капітанки. Тут просто… — Павел махнув рукою на сяючу рану. — Це виглядає як місце, куди тебе запрошують, щоб ввічливо розібрати на атоми.

— Не ввічливо, — сказав Натан Рей, не відриваючись від потоків даних. — Дуже давньою мовою.

— Мені значно легше.

Маро Декс стояв трохи збоку, тримаючи карабін опущеним, але готовим. Він дивився на браму так, як солдат дивиться на мінне поле, яке має нахабство бути красивим.

— Якщо вона закриється за нами, — сказав він, — назад можемо не вийти.

— Оптимістично, що ви вважаєте, ніби «назад» тут взагалі існує, — озвалася Сава Ільм.

Медикиня сиділа навпочіпки біля Ади й перевіряла її показники через порт скафандра. На екрані Сави миготіли біометричні графіки, більшість із яких виглядали так, ніби тіло капітанки офіційно подало скаргу на керівництво.

— Нейронне навантаження ще високе, — сказала Сава. — Тиск нестабільний. Пульс завеликий. Реакція зіниць підозріла. І, перш ніж ви зробите вигляд, що не почули, капітанко, я повторю: вам не можна знову торкатися жодних стародавніх сонячних інтерфейсів.

— Прийнято, — сказала Ада.

Сава підняла очі.

— Ви сказали це занадто легко.

— Я тренувалася.

— Ви збираєтеся порушити мою рекомендацію.

— Не обов’язково.

— Ви навіть брешете з командирською інтонацією.

— Це одна з переваг посади.

Натан стояв праворуч від Ади. Досить близько, щоб вона відчувала його присутність навіть крізь скафандр. Досить далеко, щоб це можна було назвати дисципліною. Останні кілька хвилин він майже не говорив, і це турбувало її більше, ніж його жарти. Мовчазний Натан був гіршим за іронічного Натана. Іронічний хоча б подавав ознаки життя. Мовчазний думав. А коли Натан думав, світ зазвичай отримував або геніальне рішення, або ще одну проблему, яку називали геніальною тільки тому, що іншого слова не знайшли.

— Докторе Рей, — сказала Ада, не дивлячись на нього, — якщо ти зараз драматично мовчиш, то знай: місце вже зайняте брамою.

— Я не драматично мовчу.

— Тоді як?

— Науково мовчу.

— Різниця?

— У науковому мовчанні більше паніки.

Вона таки повернула до нього голову.

Його обличчя за прозорим візором було освітлене золотом брами. Це світло робило його старшим і молодшим водночас: підкреслювало лінії втоми біля очей, стібки незагоєного страху, різкий профіль, темну щетину на щелепі, неслухняне волосся. Воно також робило його надто живим. Нестерпно живим. Ада відчула короткий, злий укол бажання — не тілесного навіть, а глибшого: бажання притягнути його ближче, переконатися, що він тут, що його можна торкнутися, що він не стане ще одним голосом у сонячному архіві.

Вона відвела погляд.

Дуже вчасно.

— Що показують скани? — спитала вона.

— Нічого корисного, — відповів Натан. — І багато образливого.

— Конкретніше.

Він розгорнув перед ними голограму, але вона протрималася лише три секунди, після чого згорнулася у золотий символ спіралі.

— Простір за брамою не відповідає геометрії Ковчега. Там або внутрішній перехід через магнітну кишеню, або симуляційний контур, або щось, що змусить мене переглянути кілька монографій і написати вибачення мертвим фізикам.

— Коротше.

— За брамою може бути будь-що.

— О, чудово, — сказав Павел. — Я люблю, коли науковий висновок звучить як прогноз від п’яного навігатора.

Кіра постукала пальцями по корпусу сканера.

— Матеріал брами реагує на капітанку. Коли вона рухається, структура пульсу змінюється. Коли доктор Рей наближається до неї, пульс змінюється ще сильніше.