Частина І. Експедиція в неможливе

Корабель «Ікарія» стояв усередині Солярного Ковчега, і це вже саме по собі було образою для здорового глузду.

Здоровий глузд, щоправда, давно мав би подати заяву на звільнення. Він витримав колонізацію Меркурія, перші венеріанські бали в кислотних хмарах, марсіанські війни за кратери, сатурніанські шлюби з юридичним терміном «до повного розпаду тканин», уранські парламенти, де депутати змінювали імена швидше, ніж рішення, і нептуніанських навігаторів, які могли сказати «завтра буде сумно» так, що це впливало на біржові котирування. Але зараз здоровий глузд дивився б на корабель, припаркований у короні Сонця, біля станції, якої не існувало, перед штучним інтелектом, який називав людство своїми дітьми, і сказав би: «Ні. Досить. Я втомився працювати з цими людьми».

Ада Сорен чудово його розуміла.

Вона стояла в шлюзовому відсіку «Ікарії», дивилася на зовнішні двері й чекала, поки інженери завершать останню перевірку скафандрів. За дверима не було космосу в звичному сенсі. Не було чорної безодні, холодної й мовчазної, де корабель хоча б міг удавати, що люди мають право на існування. Там була внутрішня оболонка Солярного Ковчега: темна, блискуча, обпалена, мов кістка старого бога, що надто довго лежала в полум’ї.

Станція не стикувалася з кораблем. Вона його прийняла.

Це було неприємне слово. «Стикування» звучало технічно, нудно, безпечно. «Прийняла» — занадто особисто. Так приймають гостей, коханців, хворих родичів або приречених. Ковчег просто розкрив технічний порт, втягнув «Ікарію» магнітними полями й закрив за нею брами так лагідно, що кілька членів екіпажу перехрестилися, хоча присяга флоту формально не схвалювала релігійних жестів під час контакту з невідомими об’єктами. Виняток становили ситуації, коли невідомий об’єкт мав розмір міста, висів у Сонці й говорив голосом древнього судді. Тоді флот, як правило, дивився в інший бік.

— Тиск у шлюзовому коридорі стабільний, — повідомила лейтенантка Кіра Венн, інженерка з обличчям людини, яка вміє лагодити реактор, сваритися з адміралами й проклинати Всесвіт п’ятьма мовами. — Атмосфера зовні є. Склад дивний, але дихальний.

— «Дивний, але дихальний» — це опис половини барів на Марсі, — сказав доктор Натан Рей, застібаючи рукавиці свого захисного костюма.

— Ви перевіряли особисто? — сухо спитала Кіра.

— Я молодий був. Наука вимагала жертв.

— Наука часто прикриває просту дурість.

— Так, але з грантами вона виглядає поважніше.

Ада не обернулася, але краєчок її губ сіпнувся. Натан мав рідкісний дар: навіть перед входом у стародавню сонячну станцію, яка могла перетворити їх на декоративний пил, він знаходив спосіб звучати так, ніби прийшов на незручну вечірку і шукав вихід до напоїв.

Його присутність дратувала.

Його відсутність дратувала б ще більше.

Це було погано. Для місії, для дисципліни, для душевної рівноваги й для тієї частини Ади, яка досі вірила, що професіонали не повинні помічати, як комусь пасує світло Сонця на вилицях. Особливо якщо цей хтось мав талант перетворювати кожну смертельну ситуацію на флірт із додатковими науковими примітками.

— Капітанко, — сказала Кіра, — костюми готові. Але є нюанс.

— Нюанс — це коли двері скриплять, — відповіла Ада. — Якщо за дверима нас чекає бог-машина, називайте речі чесно.

— Тоді проблема.

— Уже краще.

Кіра вивела на прозорий екран схему зовнішнього коридору. Дані тремтіли, наче система соромилася власних показників.

— Ковчег не пропускає повне сканування. Ми бачимо приблизно сто сімдесят метрів коридору, потім усе глушиться. Матеріал стін поглинає сигнал, відбиває його назад або… — вона зробила паузу, — переписує.

— Переписує сигнал? — уточнив Натан.

— Так. Ми відправляємо імпульс, а назад отримуємо не відбиття, а відповідь.

— Яку?

Кіра торкнулася панелі.

На екрані з’явився рядок:

НЕ СТУКАЙТЕ. ВИ ВЖЕ ВСЕРЕДИНІ.

У шлюзі стало тихо.

Молодший технік Павел Орн, який тримав контейнер із датчиками, обережно опустив його на підлогу.

— Мені не подобається, коли архітектура має почуття гумору, — сказав він.

— Це ще не гумор, — відповіла Ада. — Це пасивна агресія. Гумор почнеться, коли нас спробують убити красиво.

— Капітанко, — втрутився бортовий інтелект «Ікарії», голосом ввічливим настільки, що хотілося підозрювати його у співучасті, — згідно з історичними даними, перші архітектурні системи колонізаційної епохи мали адаптивні мовні модулі.

— Тобто станція може жартувати, бо її так запрограмували?

— Можливо.

— Чудово. Людство створило дім у Сонці й перше, що дало йому, — токсичний характер.

Натан підійшов ближче до екрана. У його очах світилася не паніка, а захват. Ада знала цей погляд. Так дивилися люди, які знаходили стародавню вибухівку й перед тим, як відійти, хотіли зрозуміти, чи гарно вона зроблена.

— Це не просто мовний модуль, — сказав він. — Відповідь сформована в тій самій структурі, що й сигнал Геліос-0. Станція не окрема від нього. Ковчег — це його тіло. Або частина тіла.

— Прекрасна новина, — пробурмотів Павел. — Ми збираємося гуляти кишківником розчарованого штучного інтелекту.

— Не кишківником, — сказав Натан. — Радше нервовою системою.

— О, тоді значно краще. Я завжди мріяв померти всередині метафори.

Ада повернулася до екіпажу. Їх було шестеро в першій групі висадки: вона, Натан, Кіра, Павел, медикиня Сава Ільм і лейтенант охорони Маро Декс. Решта залишалася на кораблі, готова витягати їх назад, стріляти по неможливому, закривати герметичні двері, якщо щось повернеться в неправильній кількості кінцівок, і робити всі ті практичні речі, які відрізняють експедицію від колективного самогубства.

Маро Декс стояв біля дверей із плазмовим карабіном. Він був широкоплечий, лисий, із татуюванням старого марсіанського полку на шиї й виразом обличчя людини, яка давно домовилася зі смертю: вона приходить, він стріляє, далі як пощастить.