Розділ 49

Коли Ярослав прокинувся, Юлі вже не було. Напевно, пішла на світанку, не бажаючи зустрічатися з Вадимом. Можливо, так і краще, але сам він би точно не став її виганяти. Та і яка різниця, що подумає сусід? Не п’ятикласницю ж він у ліжко привів…

Вадим тим часом крутився перед дзеркалом, поправляючи краватку й намагаючись пригладити волосся, що стирчало в різні боки після сну.

– Може, випрямляч у Діани позичити? – пробурмотів він, помітивши, що Ярослав прокинувся. – Вставай. Кінець зміни – справ повно.

Ярик звісив ноги з ліжка, потер обличчя, але думки про ніч із Юлею не поспішали залишати голову. Він ковзнув поглядом по кімнаті й раптом звернув увагу на шкарпетки Вадима. Чорні. Звичайні.

– А де твої шкарпетки з передбаченнями? – здивовано запитав він. – Щось трапилося?

– З передбаченнями? – засміявся Вадим. – То були просто написи.

– Та невже? Я по твоїх написах плани на день складав і жодного разу не прогадав.

– Цікаво, яке саме "передбачення" підштовхнуло тебе закрутити роман зі школяркою? – випалив Вадим. – До речі, твоя дівчина залишила резинку для волосся. На підлогу впала.

Він кивнув підборіддям у бік столу, куди поклав її.

– А, добре, – розгублено відповів Ярослав. – Потім віддам.

– Вона у нас ночувала, а я навіть не прокинувся. Все найцікавіше пропустив! – єхидно додав Вадим.

– Там не було чого пропускати, – зазначив Ярик. – Але я радий, що ти був тут. Сусід у кімнаті – найкраща контрацепція.

– Чудово тебе розумію, – фиркнув Вадим.

– Нічого ти не розумієш, – нахмурився Ярослав. – Я ж кожного разу зникаю, коли треба.

– І за це тобі величезне дякую, – Вадим причепурився, ще раз окинув себе поглядом у дзеркалі й додав: – До речі, в Міли сьогодні день народження. Спочатку не хотіла святкувати, але дівчата вмовили. Тож увечері збираємося. Прийдеш? Чи у тебе є інші плани? Тим паче кімната якийсь час буде вільною...

Ярослав на мить завмер. Йому, звісно, хотілося б провести вечір із Юлею, але він розумів, що навряд чи втримався б від спокуси. Йому подобалося розтягувати моменти: затяжні поцілунки, ніжні дотики, кожна секунда була особливою.

– Я буду з вами, – вирішив він. Та й було б некрасиво не прийти – зрештою, вони з Мілою друзі.

Після того як вона переконалася, що між ними нічого не буде, то перестала натякати на щось більше. Тепер вони спілкувалися, ніби нічого не було.

День промайнув непомітно. Діти ходили похмурі, усвідомлюючи, що зміна добігає кінця, а вожаті були роздратовані: після обіду прийшла Галина Андріївна й своїми вказівками остаточно зіпсувала всім настрій. Їй не подобалося абсолютно все, але вирішувати проблеми вона сьогодні воліла командним тоном.

Увечері вожаті зібралися біля багаття. Ярик подумав, що варто було б купити Мілі хоча б шоколадку, але часу бігти до магазину вже не залишалося. Та й ніхто не переймався – головним подарунком для неї стали самі посиденьки.

– Ну що, Міло, за тебе! – Валера, тримаючи в руках пластиковий стаканчик, намагався вимовити щось змістовніше, але його вже хилило на сон.

– Давайте вже за кінець зміни? – засміялася іменинниця. – Завтра ж прощальне багаття.

– Завдяки тобі у нас з’явився ще один привід зібратися, – зазначив Рік. – А то на честь закінчення літа якось і не планували, але тепер вибору немає. Тож передаю подяку твоїй мамі за такий чудовий привід.

Міла засміялася й одразу ж відволіклася на розмову з Діаною, а Ярик підсунувся ближче до Ріка, бо ті слова здалися йому дивними.

– Якби я не вірив у ваше з Агатою кохання, подумав би, що ти до Міли підкатуєш, – пожартував Ярослав.

Рік захлинувся напоєм, виплюнув його на землю й витер рот рукавом.

– І в думках такого не було, – обурився він.

– Ну, напевно, – примирливо кивнув Ярик. – Якщо за цілий місяць без своєї дівчини ти навіть ні на кого не заглядався – я все ще вірю в любов.

– Просто знайшов свою людину, яка зараз виношує ще одну людину, – усміхнувся Рік. – Взагалі, будь-яке кохання на початку здається ідеальним. Думаєш, що знайшов свою половинку. Але це все дурниці. От спробуй назвати свою дівчину ідеальною через п’ять чи десять років. Одиницям це вдається.

– Тут ти маєш рацію...

До них підсів Вадим і глянув на Ріка, зухвало смикнувши бровами:

– Останнє парі. Ти програв.

– І що цього разу? – втрутився Ярослав.

Рік скривився, але мовчки дістав телефон і переказав потрібну суму Вадиму.

– Знаєш, цього разу я навіть не розчарований, – кинув він і, піднявши стаканчик, зробив останній ковток. – За щастя молодят!

– Я щось не зрозумів, – здивувався Ярослав.

– Та що тут незрозумілого? – буркнув Рік. – Ми ще на початку зміни посперечалися, чи знайдеш ти тут когось. Не так, як зазвичай, а серйозно. Ну, сам розумієш...

– Та ви з глузду з’їхали! – закотив очі Ярик.