Розділ 47

Вчорашня гулянка вже не викликала в Юлі такого захвату. Вона хоч і намагалася приєднатися до веселощів друзів, але їй дуже бракувало її хлопця. Тепер вона могла подумки називати його саме так, і це шалено тішило, але водночас їй хотілося лізти на стіну від усвідомлення, що вони не можуть бути разом щосекунди. На початку стосунків завжди так – вони здаються безцінними, а кожна зустріч дарує надто багато емоцій.

Близнюки більше не зачіпали її й жартували значно менше. Петро всю увагу приділяв Насті, а Павло зависав у телефоні, майже не підіймаючи очей. Юлі ніби не існувало. Вона не розуміла, що зробила не так. Здавалося, до неї ставилися так само, але тепер хлопці надто обережно добирали слова в її присутності.

– Що відбувається? – спитала Юля у Насті за сніданком. – Вони на мене образилися?

– Або їх Ярослав налякав, – припустила Настя.

– Чим? – Юля здригнулася, впустивши ложку в суп. – Він із ними говорив? Про що?

– Просто дав зрозуміти, щоб вони більше до тебе не чіплялися та не клеїлися. Нібито нічого прямо не сказав, але вони все правильно зрозуміли. Ти ж тепер з ним, так?

Юля ще пів хвилини обдумувала почуте, а потім неохоче кивнула.

– І я про це дізналася останньою, ясно, – образливо зітхнула Настя.

– Я й сама до кінця не знала, що між нами, – виправдовувалася Юля. – Не хотіла казати завчасно.

– Облиш, я тобі теж не все розповідала.

– Чого ще я не знаю? – Юля знизила голос і озирнулася.

Інші столики були зайняті сніданком, а близнюки кудись зникли. Можна було спокійно поділитися секретами.

– Ну, тебе ж учора на тихій годині не було, тому приходив Петя. Ми помирилися. І не тільки...

Юлю здивувало, як спокійно вона про це говорить. Раніше при будь-якій новині пищала від радості, а тепер ледь реагує. А може, просто не виспалася? Після вчорашніх веселощів Юля й сама почувалася виснаженою.

Після сніданку загони збиралися на головній площі для особливої, не менш важливої традиції, що проводилася в кінці кожної зміни. Вони малювали на асфальті й залишали свої імена.

Юля повільно виводила літери. Крейда кришилася під її пальцями, лишаючи слід, який незабаром стане частиною великого полотна, наповненого іменами та посланнями від різних загонів.

Вона час від часу підіймала голову й оглядала інших. Обличчя хлопців та дівчат, що недавно світилися радістю і безтурботністю, тепер стали серйозними й трохи сумними. Усі розуміли: зміна закінчується. Незабаром табір спорожніє, і кожен повернеться додому до звичайного життя.

Деякі сиділи на краю площі, створювали чати й додавали одне одного в друзі, якщо досі цього не зробили. Інші збиралися групами й робили спільні фото, які потім довго переглядатимуть холодними зимовими вечорами.

– Ще одне фото на пам'ять! – до Юлі підійшли близнюки й покликали Настю.

Петя дістав телефон, Паша поправив волосся, яке в вітряну погоду лізло в очі. Четверо друзів стали поруч, обійнялися і широко усміхнулися в камеру. Атмосфера прощання почала пригнічувати: емоції раптово зникли. Близнюки ж, навпаки, жартували й лоскотали дівчат, змушуючи їх забути про сум.

– Ой, Галинка! – тихо шепнув Петя друзям і, не порадившись, гукнув: – Галино Андріївно, давайте з нами?

– Ох, тільки цього не вистачало, – тихенько пробурмотіла Юля. Вона трохи побоювалася мами Ярослава й тепер не знала, куди себе подіти.

На диво, директорка підійшла, стала позаду них і поклала долоні Юлі й Паші на плечі. Петя почав фотографувати, явно задоволений ситуацією.

– Нумо покажи, – зажадала Галина Андріївна. – Я нормально вийшла?

– Краще за всіх! – підлещувався Паша.

Можливо, це було правдою, бо директорка кивнула і пішла далі, зупинившись біля групи вожатих. Петя, прослідкувавши за нею поглядом, нарешті повернувся до друзів.

– Бачили фотку? Вона усміхається! Тепер у нас є доказ, що Галинка вміє усміхатися! Юлю, тобі надіслати?

– Надсилай, – без вагань погодилася вона. Така пам'ять точно не буде зайвою.

– Ага, будеш знати, як твоя майбутня свекруха усміхається, – хихикнув Петя, зиркнувши кудись за спини друзів.

Настя штурхнула його ліктем у бік:

– Юля ж хороша! З нею Галинка усміхатиметься часто!

– Я, взагалі-то, теж тут, – нагадала Юля, піднявши брову.

– Ти не заважаєш, – відмахнувся Петя й відправив фотографії в спільний чат. Телефони один за одним завібрували.

Незабаром настала черга ще однієї традиції – обміну короткими записками. Їх дозволялося читати лише перед самим від'їздом, а краще – вже в автобусі чи навіть удома. Чим довше вдасться протриматися, не відкривши записку, тим краще.

Усі розсілися в альтанці чи поблизу неї, щоб ніхто не підглядав. Вожаті заздалегідь принесли стоси різнокольорового паперу, ручки й олівці, але малювати наважувалися одиниці. Юля сиділа перед чистим листком і не знала, що написати. Цього року записки мали бути короткими – тільки найважливіше, кілька речень.