Розділ 46

Юнаки йшли стежкою, що була недалеко від річки, а з іншого боку – галявина, всипана дрібними польовими квітами, які коливалися під легким вітром.

– Дожени! – крикнула Юля і кинулася бігти.

Ярослав, недовго думаючи, рвонув за нею. Вони бігали по галявині, безтурботно сміючись і перекрикуючись. Йому шалено хотілося наздогнати її – і не відпускати більше ніколи.

– Попалася! – він упіймав її, обійняв обома руками, і разом вони впали в м'яку високу траву, яка, здавалося, могла сховати їх від усього світу.

Сміх поступово стих. Вони дивилися одне на одного, затамувавши подих. Вітер шурхотів травою, але Ярослав чув тільки її дихання, її тепло, її близькість.

Він нахилився, і їхні губи знову зустрілися. Ярик відчував, як у ньому підіймається хвиля ніжності, що змушувала контролювати кожен рух, не дозволяючи собі зайвого.

Його руки ковзнули до її талії, притискаючи дівчину до себе. Коли Юля піджала ногу, її сукня трохи задерлася, і Ярослав, сам не помітивши як, провів долонею по її гарячій шкірі. Його пальці ковзали все вище, змушуючи серце шалено калатати.

Невдовзі вони відірвалися один від одного. Юля вмостилася у нього на грудях, дивлячись у безхмарне небо. Ярослав ніжно обіймав її, малюючи пальцями кола на плечі. Вона не помічала, як він дивився на неї – як закоханий хлопчисько, що втратив голову за лічені дні. І це відчуття йому подобалося. Він радів, що вони живуть поруч, що зможуть бачитися часто. І те, що зміна скоро закінчиться, більше не лякало.

– Потрібно ще в магазин зайти, – зітхнув Ярослав, глянувши на годинник. – Тихий час закінчується, треба встигнути повернутися.

– Точно, – згадала Юля. – Шкода, що не можна провести так цілий день.

– Перенесемо це додому, – усміхнувся він. – Там мені не треба буде наглядати за малечею. Хіба що за тобою.

Вони одночасно підвелися, обтрусили одяг від трави й рушили в бік магазину. По дорозі Ярослав прокручував у голові список покупок: суперклей для мами, якісь напої для близнюків – головне, нічого не переплутати. І ще дві шоколадки для трійці з його загону, які знали про нього забагато. Хоча він був упевнений, що вони й так не стали б базікати, але за кмітливість і вміння добувати солодощі в таборі їм точно належала нагорода.

– Будеш морозиво? – запитав Ярослав у Юлі, коли вони стояли в невеличкій черзі. Отримавши кивок, додав: – Іди вибирай.

Поки вона вагалася з вибором, Ярик швидко купив усе за списком і прихопив ще одну велику шоколадку з полуничною начинкою. Потім розрахувався на касі, і вони вийшли на вулицю.

Юля одразу розгорнула морозиво, а Ярослав застебнув рюкзак і закинув його на плече.

– Коли повернемося, віддам шоколадку, – сказав він. – Так вона менше розтане.

– Дякую, – усміхнулася Юля, прибираючи каштанові пасма, що лізли в обличчя. – Морозиво? – вона простягнула йому ріжок.

– Тебе, – Ярослав на мить доторкнувся до її губ. – А морозива не хочу, дякую.

Юля задоволено заплющила очі, смакуючи солодощі.

– Ти мені життя врятував, – щасливо промовила вона. – Вдома я влітку майже щодня їла морозиво. Батьки завжди купували дорогою з роботи. А тут такими речами не балують.

– Не подумав, – каявся Ярик. – Буду знати, як тебе можна задобрити. А то трійця з мого загону вже вдруге мене на шоколадки розводить.

– За що? Це через те, що вони... нас бачили?

– Ага. Здавалося б, нічого особливого. Але поки краще не афішувати, хоча, здається, моя мама вже все зрозуміла.

– Так, по її погляду було все видно. Але ж проблем не буде? Моя мама, здається, тільки щасливішою стане.

– Як усе ідеально склалося.