Розділ 45

На тихій годині Ярослав чекав Юлю біля майданчика для стрільби з лука. В голові спливали спогади про те, як усе починалося, коли він міг просто бути собою, не контролюючи кожного слова. Тоді вона була просто подругою, і не так важливо, що вона про нього подумає. Тепер усе змінилося, а йому хотілося бути кращим.

– Бу! – раптом пролунав знайомий голос за спиною.

Юля усміхнулася, тихенько підкрадаючись до нього. Ярик не злякався – занадто ніжний у неї був голос, хоча рефлекторно смикнувся. Він пробігся по ній поглядом, мріючи поставити цей момент на паузу, аби не довелося так швидко відвертатися.

Вона стояла у світло-жовтій сукні, на ногах – білі кросівки, а на зап’ясті красувався браслет, точно такий, як у нього.

– Ходімо, – сказав він, поклавши руку їй на плече, і повів до виходу.

Вони йшли вниз по схилу, тримаючись за руки. Тут уже не впадеш, але Ярослав все одно не хотів її відпускати. Навіть легкий дотик її пальців викликав у ньому справжню залежність.

– Мене відправили в магазин, зазирнемо дорогою назад? – не задумуючись, запитав він.

– Звісно, – усміхнулася Юля й трохи прискорила крок.

Ліс був залитий сонячним світлом, яке пробивалося крізь густе зелене листя. На землі грали тіні, а в повітрі відчувався аромат хвої та вологої землі. Юля прищурилася, вдивляючись у далечінь, а Ярослав захоплено спостерігав за кожною дрібницею: за тим, як гойдаються гілки на вітрі, як пробігає білочка, як дрібненькі квіти розпускаються вздовж стежки.

– Тут так круто, – зітхнула Юля. – Ми ж у місті живемо, тому в лісі буваю дуже рідко. Хіба що, коли тато раз на рік на шашлики вивозить.

– Мене взагалі нікуди не возять, – відповів Ярослав. – Природу бачу тільки тут. Давай удома теж виберемося кудись?

– Із задоволенням, – усміхнулася вона.

Стежка вивела їх до старого дерев’яного мосту через річку. Вода дзюрчала, відбиваючи сонячні промені, а на іншому березі росла стара верба. Її довгі гілки торкалися води, малюючи на ній круги.

Юля уповільнила крок, уважно розглядаючи кору дерева.

– Тут щось написано… – вона примружилася, проводячи пальцями по літерах. – "Ярик, Рома, Інгрід, Альбіна"… Це ти?

– Ага, – підійшов він ближче. – Вирізали під час останньої зміни.

– Ти з ними ще спілкуєшся?

Ярослав похитав головою:

– З Ромою – так. Ми ще з дитинства разом сюди їздили, от і здружилися. Він живе недалеко. Інгрід – його дівчина. А Альбіна... З нею ні. Хоча її мама досі працює тут кухаркою, та ще й свого кота, Сніжка, привозить.

Юля кивнула.

– Хочеш і ми тут залишимо слід? – запропонував Ярик і поліз у кишеню.

– Але ж ти тут уже є.

– Це з одного боку, а ми на іншому зробимо, – підморгнув він і повів її за дерево. Там було менше гілок і видно краще, але мимо рідко хто проходив.

Ярослав дістав складаний ножик, попутно пояснюючи Юлі, що завжди носить його з собою – так спокійніше, а в разі чого ще й вижити допоможе. Був трохи параноїком, хоча інколи вважав себе безсмертним.

Ярослав почав обережно виводити літери. Повних імен не писав – це мало залишитися тільки для них.

«Я і Ю».

Юля усміхнулася, спостерігаючи за його стараннями. Коли Ярослав заховав ножа назад у кишеню, то притягнув дівчину до себе за талію і впився в її губи. Долоня ніжно притримувала її за потилицю, прагнучи поглибити поцілунок. Вона із задоволенням відповіла йому, з трудом стримуючи усмішку, а він відчув, як важко тримати себе в руках, коли поряд така дівчина.

Першою від поцілунку відсторонилася Юля.

– Я завжди мріяла поцілуватися з хлопцем, у якого проколотий язик, – тихо зізналася вона.

Ярослав розсміявся, не знаючи, як на таке реагувати. Він лукаво показав їй язик, а в наступну мить Юля знову потягнулася за поцілунком. Їхні язики обережно пестили одне одного, ледь торкаючись губ. Дихання ставало усе частішим. Ярослав несвідомо притиснув її до дерева, відчуваючи легке запаморочення від її реакції.

– Що ж ти зі мною робиш? – прошепотів він їй у губи.

Вони перервали поцілунок і подивилися одне одному в очі. В повітрі повисла легка напруга, яку Ярик розрядив несподіваним питанням:

– Хочеш, сфотографую тебе на мості?

Юля кліпнула, ніби прокинувшись від солодкого забуття. Схоже, вона навіть не замислювалася, наскільки гарні тут виходять фото.

– Давай.

Вони зупинилися на місточку. Юля простягнула йому телефон і, обпершись на перила, поглянула вниз, де у воді тремтіло сонячне відбиття. Потім повернулася до Ярослава, злегка підняла підборіддя, і на її губах з'явилася посмішка.

Ярослав зробив кілька знімків, змінюючи ракурси й підбираючи світло, хоча йому здавалося, що вона й так виглядає ідеально. Будь-який кадр був би шедевром, бо на ньому була вона.

– Та ти цілу фотосесію влаштував! – засміялася Юля, гортаючи фото. – І всі класні. Слухай, ти просто ідеальний хлопець.