Розділ 43

Вечір видався вільним, заходів не планувалося, тож Юля сиділа у своїй кімнаті, насолоджуючись тишею.

Коли надворі почало сутеніти, телефон завібрував.

«Вийдеш?» – надійшло повідомлення від Ярослава.

Серце Юлі почало битися швидше. Після того поцілунку вони так і не змогли нормально поговорити. На його попереднє повідомлення вона не відповіла – просто не знала, що сказати. А тепер хвилювалася ще більше: як дивитися йому в очі?

У кімнаті нікого не було. Шкода, що не можна покликати його сюди – сусідки не зрозуміли б. Юля пройшлася кімнатою, поправила волосся, взяла телефон і, вагаючись, вийшла з корпусу.

Ярослав сидів на лавці неподалік будівлі. Побачивши її, він усміхнувся.

– Привіт. З самого ранку тебе не бачив.

– Привіт, – ледь чутно відповіла Юля.

– Ходімо, – сказав він, кивнувши у бік центру.

Вона мовчки пішла за ним. Коли вони завернули за ріг, Ярослав узяв її за руку. Мабуть, боявся зайвих очей і лише тут дозволив собі торкнутися її. Вони вийшли до сцени – місця досить відлюдного, особливо тепер. Удалині тьмяно світив один ліхтар, достатньо, щоб бачити одне одного.

– Ти не повинен бути зі своїм загоном? – нервово оглянулася Юля. – Ще не так пізно. Твоя мама так тебе нахвалювала…

– Всі вже в кімнатах, – відповів Ярослав і сів на край сцени, поглянувши на неї з цікавістю. – А що стосовно мами? Знаєш щось?

Юля наблизилася й помітила в темряві, що на краю сцени вже розстелений плед. Можна було не боятися забруднитися чи замерзнути. Вона обережно сіла поруч, машинально провела рукою по м'якій тканині й побачила ще один плед, акуратно складений збоку. Отже, він підготувався.

– Вона підійшла до нас, коли я була з батьками, – почала розповідати Юля і мимоволі здригнулася. Після концерту вона не переодяглася, і тепер у легкій сукні їй стало прохолодно.

Ярослав розгорнув другий плед, усівся поруч і дбайливо накинув на її плечі. Юля затамувала подих, коли його обличчя опинилося так близько. У такі миті вона не знала, як поводитися. Здавалося, найкращим рішенням було б просто поцілувати його – без зайвих слів, без марних спроб зберегти байдужість.

– І як? – нагадав він про розмову.

– Трохи прикрашено. Вона не все про тебе знає.

– Якраз знає, – зітхнув Ярослав. – І все одно таке говорить. Потім же її брехухою вважатимуть...

– Може, варто виправдати очікування? – усміхнулася Юля.

– Може, – кинув він.

Ярослав трохи відсунувся й потягнувся за чимось у темряві. У руках з'явився термос. Він відкрутив кришку, дістав дві маленькі чашки й, розливши гарячий чай, простягнув одну Юлі.

– То ти знав, що я вийду?

– Авжеж. Вечір надворі, таке б ти не пропустила.

– Спілкування з тобою? – Юля обережно сьорбнула.

– Будь-яку пригоду, – засміявся він.

Деякий час вони пили чай мовчки. Гарячий напій приємно зігрівав із середини, по шкірі бігали мурашки. Допивши, Юля поставила чашку поруч і глянула на Ярослава. Він сидів в одній футболці й, здається, теж мерзнув. Вона зрозуміла це не одразу, бо поруч із ним забувала про найпростіші речі.

Юля підсунулася ближче, розправила плед і накрила ним Ярослава. Він повернув голову, і їхні обличчя виявилися так близько, що вона могла розгледіти в його темних очах відблиски ліхтаря.

Коли Юля нахилилася, щоб краще накрити його, Ярослав потягнувся до неї й, перш ніж вона встигла щось зрозуміти, поцілував її. Це сталося так несподівано, що Юля на мить застигла, відчуваючи, як обличчя спалахнуло жаром. Його губи торкнулися її м'яко й обережно, але водночас у цьому поцілунку відчувалося бажання більшого – швидкоплинного дотику виявилося замало. Її пальці судомно стиснули плед, яким вони були укутані, а тіло саме тягнулося до нього.

Ярослав обійняв її за талію, притягуючи ще ближче. Холод більше не відчувався, плед уже здавався зайвим. Більше того, Юлі стало так спекотно, що, здається, якби поруч була крижана річка, вона б без вагань стрибнула в неї.

Не розриваючи поцілунку, Ярослав повільно відкинувся назад, торкаючись прохолодного дерев'яного настилу сцени, накритого пледом. Юля опустилася разом із ним, спираючись на лікоть.

Вона була наче в солодкому забутті, де всі відчуття зводилися до одного – його тепла, його рук і його губ, які знову й знову знаходили її в темряві. Їхнє дихання злилося в одне, а час перестав мати значення.