Розділ 42

Ледь близнюки зникли з поля зору, як неподалік пролунав солодкий голос мами:

– Ой, Галочко! Я тебе не впізнала!

Юля обернулася й побачила директорку табору – сьогодні її було не впізнати: приталена сукня до колін підкреслювала струнку фігуру. Зазвичай суворі костюми та довгі спідниці тільки додавали їй віку, а тепер вона виглядала набагато молодшою.

– Людочко, які люди! – широко усміхнулася Галина Андріївна.

Юля навіть потерла очі – досі не вірила, що ця жінка взагалі вміє усміхатися.

Вони обнялися, а Юля тим часом присіла поруч із батьком. Вона знала, що варто цим двом зустрітися – і розмови про минуле та про шкільні роки, які вони провели разом, затягнуться надовго. Колись вони вчилися в одному класі й довго підтримували теплі стосунки, хоча останнім часом бачилися рідше.

На мить Юля спіймала строгий погляд Галини Андріївни, яка вже за секунду знову повернулася до жвавої розмови.

– Як тут моя донечка? Все добре? Не балується? – допитувалася мама.

– Та що ти! Чудова дитина, слухняна, – запевнила директорка.

Юля сиділа, наче на голках, боячись підвести очі. Звинувачувати її, по суті, було ні в чому – хіба що якісь чутки дійшли. Загалом вона поводилася доволі пристойно... Але знала, що Галина Андріївна була не в захваті від її спілкування з Ярославом, особливо такого частого і, можливо, надто тісного. Навіть якщо вона не знала усіх деталей, то точно щось підозрювала.

– А як там твій Ярослав? Справляється? – долинув до Юлі тихий голос матері.

Вона одразу насторожилася.

– Так, він молодець. Перше літо працює, але каже, що йому подобається, – Галина Андріївна кинула на Юлю короткий погляд. – За розум узявся.

Юля ледь помітно усміхнулася. Виходить, перед іншими Галина Андріївна говорила про сина тільки хороше, зате віч-на-віч не соромилася висловлювати все, що накопичувалося на душі. А її мама, здається, справді пишалася Ярославом. Зазвичай боялася відпускати доньку до хлопців, а тут – знайомий, перевірений, майже свій. Тепер Юля розуміла, наскільки розумно чинить Галина Андріївна, нахвалюючи свого сина.

– Ходімо до мене, чаю поп'ємо? – запропонувала мама Ярослава її батькам і звернулася до Юлі: – Ти з нами?

Відмовлятися не мало сенсу. І хоч розмови дорослих її не дуже цікавили, це був чудовий шанс справити гарне враження і, можливо, підслухати щось ще.

Батьки вмостилися на невеличкому дивані, Юля ж зручно влаштувалася на підлокітнику, схрестивши ноги. Кабінет виявився строгим, але затишним. На стінах висіли грамоти й фотографії життя табору, полиці були заставлені книгами й статуетками. Робочий стіл ломився від папок із документами, а увагу Юлі привернула невелика рамка в кутку. На фотографії усміхався хлопчик років восьми. Тільки через мить вона зрозуміла, що це Ярослав. Маленький, безтурботний, зовсім не схожий на того, ким він став тепер.

Розмова дорослих тягнулася без кінця. Галина Андріївна розповідала про заходи, дисципліну та важливість адаптації дітей. Юля задумливо спостерігала за кипінням чайника й здригнулася, коли почула знайоме ім'я.

– Вона тоді була в загоні мого Ярослава, – розповідала директорка. – Старші діти виконують обов'язки вожатих, малечі це подобається. Юля добре справляється, відповідальна дівчина.

– Так, вона в нас така, – з гордістю відповіла мама.

Юля мовчки сиділа, лише час від часу усміхаючись, коли того вимагала ситуація. Усе це нагадувало оглядини. Галина Андріївна пильно вивчала її, ніби намагалася зазирнути в душу дівчини, до якої бігав її син.

Мамі ж не терпілося дізнатися більше про Ярослава. Схоже, подумки вона вже віддала доньку за нього заміж, а кожне добре слово на адресу хлопця тільки зміцнювало її переконання.

– Бачиш, які хороші хлопці є? – з натяком звернулася вона до Юлі. – А ти все за своїм тим в’янеш...

Юля підняла очі на Галину Андріївну, яка мовчки спостерігала за ними, міцно стиснувши губи. Вона здогадувалася, що Юля знає про витівки Ярослава й що той далеко не такий бездоганний, яким його тут змальовують. Але батькам, звісно ж, у цьому ніхто б не зізнався.

– Це було два роки тому, – пирхнула Юля, сердито глянувши на маму. Ну треба ж було згадати хлопця, який подобався їй у восьмому класі.

Несподівано у двері постукали, й до кабінету влетів Валера:

– Галю, я в тебе годинник за... – він обірвався на півслові, побачивши присутніх. – Ой, перепрошую, Галино Андріївно, я пізніше зайду.

– Так, будь ласка, – холодно кинула вона.

Валера миттєво зник, а Юля ледь стримувала посмішку. Вона напружила м'язи обличчя, аби не видати веселощів – надто вже промовистим був цей випадок. Інакше як пояснити, що Валера так невимушено назвав директорку просто "Галя"? Галину Андріївну ніхто й ніколи так не кликав, хіба що жартома – "Галинка". А тут – таке.

Юля навіть затамувала подих, боячись вибухнути від емоцій. Цікаво, чи знає про це Ярослав? Вона краєм ока вловила погляд Галини Андріївни – здається, та чудово розуміла, які думки зараз рояться в голові Юлі. Схоже, син нічого не знає. Втім, її це не стосується.