Розділ 40

– Ярику, це що за фігня? Ми так не домовлялися! – обурено вигукнув Валик, стоячи у дверях складу. – Не можна ховатися в приміщеннях! Це добре, що ми сюди зазирнули.

– Ну вибач, схибив, – Ярослав підійшов ближче й розвів руками з винуватим виглядом. – Така дівчина поруч була… – сказав він, знаючи, що його зрозуміють. – Добре, з мене по шоколадці. Але ви нічого не бачили й мене тут не знаходили.

Хлопці змушені були погодитися. А Ярослав повернувся на площу, де вже зібралися ті, що програли. До вечері лишалося трохи часу, і кожен займався своїм: хтось грав у «міста», інші – готувалися до репетиції, які тепер відбувалися щодня.

Ярослав попрямував до свого загону. Юля була десь поблизу – він кілька разів помічав її зелену краватку серед дітей, і щоразу на душі теплішало. Іноді достатньо просто побачити людину, щоб відчути себе найщасливішим.

Неподалік, на лавці, він помітив Вадима – той задумливо потягував напій із пластикового стаканчика.

– Звідки тут шкідливі напої? – усміхнувся Ярослав, сідаючи поруч.

– Роздавали, поки тебе не було, – відповів Вадим. – Добре ж ти сховався. Усіх вже знайшли. Розкажеш, де пропадав? Буду там ховатися від твоєї мами.

– Тобі краще не знати, – загадково примружився Ярослав.

Його погляд знову привернули шкарпетки Вадима з черговим написом. Але прочитати його він зміг не одразу.

– То це наш загін виграв, виходить?

– Ага, – підтвердив Вадим, повертаючись до нього. – Візьми з полиці пиріжок.

– Що?

– Напис на шкарпетках.

Ярослав гмикнув і плеснув себе по лобі. З кожним разом фантазія виробників цих шкарпеток вражала його все сильніше, і він уже не знав, де межа. Проте зовсім скоро думки знову повернулися до Юлі.

Вона сиділа серед дітей і з захопленням щось розповідала. Її очі світилися азартом, волосся розвівав вітер, а легкі жести робили розповідь ще яскравішою. Начебто нічого в ній не змінилося, але Ярослава знову й знову накривала хвиля емоцій після того, що між ними сталося. Він досі відчував тепло її губ, і бажання пережити це ще раз не давало спокою.

Щоб хоч трохи вгамувати внутрішній шторм, Ярослав дістав телефон і написав коротке повідомлення:

«Не можу перестати думати про тебе».

І надіслав.

Це було несподівано, особливо після сухих повідомлень про алгоритм складання кубика. Більше вони не переписувалися.

Він помітив, як Юля потягнулася до телефону, прочитала й усміхнулася. Потім почала озиратися – і саме в цей момент їхні погляди зустрілися. Ярослав першим усміхнувся й швидко відвів очі, не бажаючи, щоб хтось помітив їхні «переглядки».

– Я все бачив, – озвучив Вадим. – Кому ти там оченятами кліпаєш?

– Мамі мене здаси? – усміхнувся Ярослав.

– Та ні, просто зобов’язаний був підколоти. Ти мене своїми крилами кохання ледь не зніс.

– Все, чуваче, замовкни. Я з тобою це обговорювати не буду. Та й взагалі – ні з ким.

– Правильно.

Після вечері день самоврядування офіційно завершився, і вожаті повернулися до своїх обов’язків. Дискотеку вирішили не проводити, натомість запропонували подивитися фільм – ідея, яка припала до душі всім. Насилу втиснувши всю компанію до кінозалу, Ярослав сів біля самого виходу і втупився в екран.

Юлю він не бачив – вона сиділа десь позаду, за близнюками. Але час від часу він кидав погляди у той бік. Хотілося написати їй ще щось, та він стримався. Урешті-решт, він вожатий і має наглядати за своїм загоном, а не за чужими дівчатами.

Несподівано його увагу привернув звук підборів. У таких туфлях тут ходили одиниці, і він одразу здогадався, хто прямує до нього.

– Синку, вийдеш на хвилинку? – тихо мовила мама.

Ярослав кивнув і неохоче підвівся. Розправив футболку й краватку, яка постійно перекручувалася – це його страшенно дратувало. Але сьогодні ця краватка пахла парфумами Юлі, і це лише додавало спогадів. Отже, прати він її точно не буде.

Вони вийшли в коридор. Звуки з динаміків глухо розносилися стінами. Мама повільно ходила туди-сюди, зчепивши руки, ніби збиралася з думками. Ярослав мовчки спостерігав за нею, не зрушивши з місця.

Нарешті Галина Андріївна зупинилася прямо перед ним, склала руки на грудях і глянула на нього своїм фірмовим, спопеляючим поглядом.

– Як справи? – спитала вона.

– Це і є твоя серйозна розмова? – Ярослав скептично підняв брову.

– Ще і яка. Я бачила тебе з цією… Чередніченко. З Юлею. Ти знову за своє?

– Що саме? – Ярослав теж склав руки на грудях. – Я просто знайшов людину з подібними інтересами. Ти ж не розділяєш мою любов до кубиків. Міг би й тебе навчити.

– Робити мені більше нічого, – фиркнула вона. – Скільки разів я тобі казала – ніяких стосунків зі школярками! З вожатими – без питань, хоч десятеро. Але до дітей навіщо лізеш? Чутки поповзуть, ще скажуть, що наші вожаті зваблюють підлітків. Репутація табору постраждає…