Розділ 39

Невдовзі настав час підйому. Виявилося, що близнюки прокинулися раніше за всіх і вже повели дітей на полуденок, намагаючись надолужити ранкове байдикування. Хоча й стверджували, що вранці грали з хлопцями у м’яч – тож якусь частину дітей усе ж розважали.

Після цього розпочалася традиційна гра в хованки. Усі вожаті й ті, хто їх сьогодні заміняв, мали заховатися, а діти – шукати. З самого початку оголосили правила: ховатися в будівлях і залишати територію табору заборонено. Але навіть так вибір місць був обмежений.

Юля одразу звернула увагу на дитячий майданчик. Можна сховатися на гірці чи полізти на дерево, але такі місця здавалися надто очевидними – саме там шукатимуть у першу чергу. Урешті вона обрала галявину за полем для стрільби з лука. Там легко загубитися серед дерев, а якщо хтось і з’явиться – завжди можна втекти. Вона швидко рушила туди, час від часу озираючись.

Повітря під вечір стало свіжим і прохолодним, просякнутим ароматом сосен. Табір ожив – лунали дзвінкі голоси дітей, що нетерпляче чекали на старт. Але дуже скоро ці голоси припинилися – Юля встигла забратися далеко. На галявині вже нічого не було чутно.

Вона якраз проходила повз склад, коли двері раптом відчинилися. Це був Ярослав.

– Зайдеш? – запропонував він.

– У будівлях ховатися не можна, – зупинилася Юля. – Це проти правил.

– Але, порушуючи правила, можна швидше досягти успіху, – з хитрою усмішкою відповів Ярослав. – Посидимо трохи тут, потім переховаємося – точно не програємо.

Юля переконалася, що за ними ніхто не стежить, і швидко шмигнула всередину. Ярослав прикрив за ними двері, відрізавши їх від зовнішнього світу.

Усередині пахло деревом, фарбою і ще чимось… можливо, старою тканиною. Крізь запилене віконце просочувалося тьмяне світло, відкидаючи промені на підлогу.

Юля неквапно озирнулася. З часу її останнього візиту тут нічого не змінилося: коробки, полиці з якимось мотлохом, прикритим брезентом, і піаніно в кутку – акуратно накрите кришкою. Інструмент виглядав доглянутим, не припалим пилом, ніби хтось усе ж приходив сюди грати.

– Воно працює? – з цікавістю запитала вона, обережно підіймаючи кришку. Натиснула кілька клавіш, і приміщенням розлився тихий, приглушений звук.

– Трохи барахлить, – гмикнув Ярослав, підходячи ближче. – Вмієш грати?

– Знаю кілька мелодій, – знизала плечима Юля. – На уроках музики вчили. Ми в школі часто співали під піаніно.

Настала коротка пауза. Залишившись удвох, Юля відчула легке напруження. Вона провела руками по тканині комбінезона, намагаючись відволіктися, а потім сіла на закриту кришку піаніно, вирішивши, що його цілком можна використати як лавку.

– Шкода, що кубика нема, – сказав Ярослав. – Можна було б продовжити уроки.

Юля кивнула, хоча думала зовсім інше. Їхнє спілкування завжди крутилося довкола того кубика, але зараз їй хотілося просто поговорити. Про щось інше.

– Я одного разу зібрала його за алгоритмом, – зізналася вона. – І сама не зрозуміла, як вийшло.

– Звикнеш – і будеш збирати швидше, – запевнив Ярослав. – Тут головне – практика. Я до нього роками звикав… Ще з дитинства. А тепер підсів на них. Хоча мені й пазли подобаються, але там нервів не вистачає. А з кубиком усе просто.

– Це тобі просто, – усміхнулася Юля. – Раніше мені здавалося, що це щось нереальне. А тепер взяла – і зібрала. Неочікувано.

– Подарувати? – Ярик стояв біля піаніно і водив пальцем по гладкому дереву.

– Я ж можу й сама купити… – розгубилася Юля. Вона не очікувала, що він так просто готовий віддати річ, яка, здається, була йому дуже дорога. – Ти ж без нього не зможеш.

– Без кубика зможу, а от без… – він урвав себе на півслові.

Юля не стала розпитувати, але її серце несподівано пришвидшило свій ритм.

– Тоді нехай буде на згадку, – погодилася вона. – Але ти ж собі купиш новий?

– Обов’язково.

Вона спокійно кивнула, вже уявляючи, як буде тренуватися збирати кубик сама, згадуючи його пояснення, його голос, його терплячість. І тоді в голову прийшла думка.

– Я теж хочу тобі дещо подарувати, – сказала Юля, запустивши руку в кишеню.

Вона давно збиралася це зробити, але ніяк не наважувалася, а зараз ідеальний момент, тому витягла браслет, сплетений з кольорових стрічок на гуртку. Ярик усміхнувся і підійшов ближче, дозволяючи їй застебнути прикрасу. Його тепла шкіра приємно зігрівала її пальці. Юля намагалася діяти обережно, але застібка вперто не піддавалася.

Нарешті впоравшись, вона побачила, як Ярослав уважно розглядає браслет – такий самий, як у неї.

– Круто. Дякую.

Юля кивнула, не знаючи, куди подіти погляд. Він не відійшов, а вона все ще сиділа, спершись руками на кришку піаніно. Раптом Ярослав торкнувся її долоні. Вона затамувала подих, відчуваючи його неспішні, м’які рухи. Його пальці ковзали по її шкірі, малюючи невидимі візерунки по кісточках і зап’ястю. Тепло його дотику проникало глибше, змушуючи серце битися ще сильніше.

Їхні погляди зустрілися. Дихання Юлі почастішало, вона зрозуміла, що вже не може відвести очей.