Розділ 38

У першому загоні проводили день самоврядування – коли старші діти тимчасово ставали вожатими для молодших, а дорослі могли трохи відпочити, лише зрідка контролюючи підлітків. Юля страшенно хвилювалася – їй здавалося, що вона не впорається. Разом із Настею та близнюками вони напросилися в загін Ярослава, мовляв, там найлегше, тож першими стали до нього в чергу. А Ярик тільки зрадів – усі свої.

Поки пояснював правила, встиг розповісти, що вперше такий день провели пару років тому, але його одразу ж скасували – одна дівчинка впала з гойдалки й розбила голову. Тоді Галина Андріївна лютувала, мов буря, але з часом визнала, що подібні інциденти неминучі, і ідею повернули.

– Я схожа на вожату? – Настя крутилася перед дзеркалом, розглядаючи себе з усіх боків. Вона вдягла строгу сукню до колін і навіть дістала туфлі на невисоких підборах.

– А в хованки ти теж так зібралася грати? – скептично перепитала Юля, зиркнувши на подругу.

– Які ще хованки? – Настя різко обернулася, в її очах блиснула паніка. – Блін, точно! Знову перевдягатися.

– Ти ж не на співбесіду йдеш, – Юля похитала головою. – Одягни щось зручніше. Щоб можна було бігати… якщо хтось раптом загубиться і доведеться шукати.

– Ось так ти в нас віриш? – з усмішкою протягнула Настя, вже стягуючи сукню. – Вожаті ж повинні допомагати, так? Ярик обіцяв, що буде поблизу. Хоча тоді він не встежив за дітьми…

– А ти впоралась би краще? – спитала Юля. – Думаю, лише досвідчений вихователь має право критикувати. Він, між іншим, тут лише перший місяць.

– Заступаєшся за нього? – Настя підняла брову, але відмахнулася. – Та байдуже. Ти маєш рацію, всі помиляються. От я, наприклад, вчора прогнала Петю, а тепер шкодую. А він увечері приходив – кликав подивитися на зорі.

– Так сама його поклич, він буде світитися від щастя, – порадила Юля. – Ви бігаєте одне від одного… Не набридло ще?

– Подумаю.

Після сніданку дівчата взялися до своїх обов’язків. Вони сиділи з дітьми з третього загону в затишній альтанці, вирішуючи, чим зайняти малечу. Ті були в захваті від ігор з м’ячем, грали в «Шанс», «їстівне-неїстівне» та «вибивного». Крім того, обожнювали «Мафію» й страшилки, які особливо моторошно звучали вночі.

Близнюки кудись зникли, вочевидь, не сприйнявши день самоврядування серйозно. Втім, дівчатам їхня допомога й не була потрібна – вони чудово справлялися самі.

Діти розбрелися площею: багато хто взявся за репетицію. Настя уважно стежила за рухами дівчаток, давала поради, як зробити танець виразнішим. Юля ж сиділа з хлопчаками, що втупилися в телефони, і пильно стежила за кожним, краєм ока поглядаючи на подругу. Настя будувала композицію, вигадувала нові рухи, надавала танцю легкості та краси.

Юля на мить кліпнула, як перед нею з’явився Ярослав.

– Можна? – тихо спитав він.

– А? – здригнулася вона.

Лише тоді помітила в його руках зелену краватку. Він присів перед нею, накинув тканину на шию й почав зав’язувати вузол. Серце Юлі забилося частіше. Вона мов зачарована дивилася на його обличчя, що опинилося так близько. Бачила зосереджений погляд, темні очі, що уважно стежили за рухом своїх пальців, та ледь помітну посмішку. Щоки одразу спалахнули рум’янцем. Щоб приховати своє збентеження, вона поспішно опустила очі.

Коли він закінчив, трохи підтягнув вузол, і його пальці ненароком торкнулися її шкіри. Юля здригнулася, а серце, здавалося, пропустило удар.

– Тепер ти й справді схожа на вожату, – промовив він, піднявшись.

– Круто… Дякую, – ледь чутно прошепотіла вона. – А це взагалі дозволено?

– Сьогодні ж ви вожаті, тож дозволено. Носити їх не обов’язково, та й у мене тільки одна... але тобі пасує, – куточки його вуст на мить піднялися. – Мені час.

Щойно він зник з поля зору, як до альтанки повернулася Настя. Вочевидь, вона все бачила й тепер горіла бажанням дізнатися подробиці. Адже нікому з дітей краватки не довіряли – а він їй свою віддав.

– Очманіти! – пискнула подруга. – Я все бачила!

– Не знаю, що там здавалося з боку… – Юля понизила голос, боячись, що їх можуть підслухати.

– Це виглядало неймовірно мило! Можна мені теж з краваткою сфоткатися? Я в інсту викладу – дівчата будуть в шоці!

– Не знаю, – Юля обережно торкнулася тонкої тканини. – Не впевнена, що можу її знімати… Та і я більше так не зав’яжу… Давай потім? Я спитаю. Впевнена, Ярик не відмовить.

– Якщо дізнається, що це для фотки – точно відмовить. Він ненавидить соцмережі. Я б із ним занудьгувала…

– Він більше не у твоєму смаку? – усміхнулася Юля.

– Та ні, я його краще роздивилася. Та й, здається… у твоєму.

Настя знову зникла, а Юля залишилася сидіти, прокручуючи її слова в голові. І справді. Він їй подобається. Повністю, беззаперечно – саме її тип.

Час промайнув непомітно, дітей повели на обід, а згодом – на тиху годину. Юля з Настею теж повернулися до кімнати й навіть змогли трохи подрімати. Раніше такого не бувало – вони не розуміли, для кого взагалі вигадали «тиху годину», адже мало хто насправді спав. Але, мабуть, це просто час відпочити від спеки й безперервної метушні, що виснажувала до краю.