Розділ 37

Коли вони дісталися табору, діти одразу розбіглися по кімнатах, а Ярослав, замість того щоб нарешті відчути полегшення, відчував лише напруження, яке наростало з кожною хвилиною.

– З малечею все буде гаразд? – спитав Петя, що йшов поруч. – Я чув вашу розмову.

– Цього разу їм пощастило, – відповів Ярослав, зупинившись у тіні дерев.

– Шкода, що в нас таке не проходить, – похитав головою Паша. – Міла за будь-яку дрібницю підвищує голос. Ураган, а не дівчина. Страшно уявити, яка вона в ліжку.

Ярослав усміхнувся. Той ще ураган. Сам ледь вижив після того випадку. Щоправда, їхня коротка інтрижка, схоже, залишилася непоміченою для решти вожатих. Тобто Рік точно бачив, але, судячи з мовчазної реакції колег, тримав язик за зубами. А може, випадкова близькість вже стала нормою і не викликала ажіотажу. Колись один поцілунок міг спричинити цілу бурю пліток, а тепер – ніби нічого й не сталося.

– Її ти точно не уявляв, – посміхнувся Петя, дивлячись на брата. – Здогадуюся, про кого ти мрієш ночами.

– У нашого Паші з’явилася дівчина? – Ярик спробував зобразити інтерес.

– Та там все складно. Юля то морозиться, то… До речі, я сьогодні ледь не поцілував її у воді, – сказав Паша з гордістю. – Такий, знаєш, секундний порив…

– Такий самий порив, як у “пляшечці”? – насмішкувато фиркнув Петя.

Ярослав слухав їх упіввуха. Він уже не розумів, навіщо тут стоїть. Краще б і не знав, хто з ким цілується, хто про кого мріє. Особливо про Юлю. Бо і йому тоді у тій грі випало поцілувати її. Але ж він – вожатий... Міг підійти й зробити це – гра є гра. Але надто багато свідків. І момент вже втрачено. Хоча… з чого це він має поступатися другові?

– Типу того, – вів далі Паша.

– Все ж таки скористався порадою, – кинув Ярослав, хоча ледь не вдарив себе по лобі. Та порада стосувалася Насті, а не Юлі. Він різко перевів розмову: – А з твоєю як?

– Та ніяк, – відмахнувся Петя. – Настя морозиться.

– Ну так поцілуй її раптово, – не вгамовувався Паша. – Як тоді, в “пляшечці”. Щоб очманіла й передумала відштовхувати. Може, нарешті почне думати про тебе.

– А чому ж Юля про тебе не думає? – скептично прищурився Петя. – Один раз засмокталися – молодці. Але в її голові точно не ти сидиш.

Ярослав мовчки покачав головою. Час повертатися в табір, поки не почув щось таке, чого краще не знати. Добре, що люди не вміють читати думки.

Хлопці розійшлися по загонах. Ярослав нервово пройшовся кімнатою. Якби зараз у нього був кубик, він би крутив його, аби навести лад у думках. Але головоломка залишилася у Юлі, і просто так забирати її він не хотів. Поки кубик у неї – є причина зустрітися знову.

Надворі піднявся сильний вітер. Інші вже мали повернутися, адже з пляжу вони пішли майже одразу після його зникнення. Ярослав вийшов із будиночка й сів на сходах, вдихаючи прохолодне повітря. Вітер тріпав волосся, залишаючи на шкірі мурашки.

Поруч опустився Вадим.

– Ця трійця в себе? – запитав він.

– Ага, – кивнув Ярослав. – Мабуть, варто розповісти тобі правду… якщо ти, звісно, нікому цього не передаси. Я просто пообіцяв, що покарання не буде. Сказав, що це я недогледів. Просто щоб наступного разу добре подумали, перш ніж…

– Як хочеш. Вони ж нічого не накоїли?

– Та ні. Просто знімали відео в тікток. Тут, недалеко. Кляті віртуальні світи… Люди тепер на все готові заради переглядів. Ці челенджі – хто вище залізе, хто швидше стрибне, хто більше таблеток зжере… Дітям треба заборонити таке.

Вадим мовчки кивнув.

– У моєму дитинстві такого не було, – продовжив Ярослав. – Ми тікали з загону не заради лайків від якихось там незнайомців, а заради власних емоцій. Ходили на річку, ловили ящірок, крали спирт у медпункті... І все не для того, щоб хтось це побачив і оцінив, а тому, що самі хотіли. А ці... роблять усе, бо цього хочуть інші.

– Важко тобі буде в цьому світі технологій, – мовив Вадим.

– Та ні, я поважаю інновації. Просто ці кляті тренди все псують, а дітей не вбережеш від цього, – Ярослав провів долонею по обличчю, ніби змиваючи втому. – Мене, чесно кажучи, вибісив не сам факт втечі, а причина. Краще б яблуками кидалися, чесне слово. Мені б не було так прикро, що прогледів.

– З ким не буває, – буркнув Вадим, струшуючи з плеча настирливу мошку. Вечірнє повітря було вогким, комахи кружляли над головами, ще більше дратуючи. – І взагалі, за стільки часу в тебе вперше діти втекли. Мені здається, це успіх. І добре, що швидко знайшлися. Бо буває, що їм тут не подобається, хочуть додому, а батьки не забирають – думають, що звикнуть. А ні чорта. Діти тікають і самі намагаються додому дістатися. Оце страшно – коли не знаєш, де шукати. У нас пару таких випадків було.

– Я навіть не підозрював, що вмію так сильно хвилюватися, – нервово усміхнувся Ярослав, втупившись у темряву. – Коли вони поруч – байдуже, а коли...

– Облиш. Все вже добре. До речі, треба б до них навідатися – хай самі трохи понервують, – Вадим раптово змовк, а за хвилину його думки перескочили на інше: – Що там із Юлею?

– А? – Ярик повернув до нього голову, насупившись. – Кубик вчу її складати, ну... подружилися типу. Не бачу в цьому проблеми.