Розділ 36

Ярослав швидко йшов стежкою, що вела від пляжу вглиб лісу. За ним, з тривожними обличчями, крокували Паша й Петя – їх теж непокоїло зникнення трійці. Ці діти постійно шукали собі пригод: змови, шантаж, авантюри – для них це було нормою. І за будь-яку помилку Ярика вони випрошували у нього шоколадки, які дарували Іришці. Та й сама Іра на ярмарку поводилася не краще. Ярослав уже не знав, чого ще чекати від них.

– Гадки не маю, куди вони поділися, – пробурмотів Паша. – Ярику, ти їм дзвонив?

– Ага, – вожатий вдивлявся вдалечінь, сподіваючись помітити хоч якісь сліди. – Узяв номери у їхніх одногрупників, але телефони на пляж вони, швидше за все, не брали. Тут складніше.

– Іра завжди бере, – згадав Петро. – Вона з тим телефоном не розлучається, вічно в тік-тоці зависає. Навіть коли всі купалися, вона пів години фоткалася у купальнику. Треба було її номер шукати.

– Уже пізно, – буркнув Ярослав.

– Думаю, вони десь у таборі, – припустив Паша. – Може, повернулися, але їх просто не знайшли?

– Уже всіх підняли на вуха, – Ярослав сповільнив крок. – На рахунок три – кличемо. Раз, два, три!

Хлопці хором почали вигукувати імена зниклих, додаючи "ау!", але відповіддю була тільки тиша. Якщо діти й чули їх, то могли навмисно ховатися, аби не видати себе.

– Коли я їх знайду – всиплю як слід, – зазначив Ярослав, киплячи від злості.

– Якщо знайдеш, – обережно поправив Петя.

– І тобі за компанію, – додав вожатий. – Якщо вони не на річці – залишається два варіанти: міст або яблуневий сад. Ідемо в сад.

– Чого саме туди? – здивувався Паша.

– Бо сам туди тікав. Завжди.

Хлопці перезирнулися – звучало логічно. Той, хто хоч раз бував у тому саду, точно захоче повернутися.

Вони звернули з головної стежки й занурилися в густий ліс. Вузька доріжка вела до яблуневого саду, оточеного кущами й високою травою. Кожен крок лунав у тиші, а чим ближче вони підходили, тим гучніше билося серце Ярослава.

– Якщо вони там – тримайте мене семеро, – проскреготів вожатий, прискорюючись.

– І що ти збираєшся з ними зробити? – злякано наблизився Паша.

Ярослав і сам не знав – просто всередині все клекотіло. Він більше злився на себе, ніж на них, бо це ж його провина. Вони лише діти, які шукають пригод, а він, вожатий, мав їх контролювати… Але не зміг.

Вперше в житті він почав розуміти дорослих, які хвилювалися за нього, коли він зникав. Щоправда, тоді ніхто особливо й не переймався – швидше всі здивувались би, якби він сидів тихо. А от ці, на перший погляд, цілком адекватні діти, доводили його до сказу своїми безглуздими витівками.

Троє хлопців увійшли в сад, відчинивши скрипучу хвіртку, й пішли стежкою. Сонце вже хилилося до горизонту, його світло просочувалося крізь гілки, забарвлюючи все навколо в золотаві відтінки. В повітрі відчувався солодкуватий аромат стиглих яблук, змішаний із запахом скошеної трави. Це місце здавалося ідеальним, щоб сховатися від метушні табору й зануритися в тишу природи.

Але цю тишу порушили приглушені звуки музики й сміху, що долинали з глибини саду.

Ярослав сповільнив крок, прислухаючись, і помітив між деревами силуети.

– Знайшлися, – зітхнув він із полегшенням і впевнено рушив уперед.

Вони зупинилися на краю маленької галявини, де стояли Іришка, Гліб і Валик. Перед ними – телефон у рожевому чохлі, поставлений на саморобний штатив із гілок. Під ритмічну музику діти захоплено танцювали, повторюючи синхронні рухи.

Ярослав не стримав усмішки, побачивши, що з ними все гаразд. Він навіть трохи розчулився, дивлячись на їхні смішні танці.

Вони були настільки поглинені справою, що не одразу помітили присутність дорослих. Але щойно зрозуміли, що їх знайшли – миттю знітилися. Завмерли, переглядаючись і переминаючись із ноги на ногу. Ярослав підійшов ближче й мовив:

– Ну що, годний контент вийшов? Недарма тікали?

– А як ви нас знайшли? – насупився Валик. – Ми ж не шуміли.

– Ви занадто передбачувані, – усміхнувся Петя. – Ну що, малеча, як будемо покарання відбувати?

Ярик штовхнув його ліктем у бік:

– Та тихо ти, – прошепотів і перевів погляд на дітей. – Сказали б, що хочете сюди – ми б вас і самі привели.

– Ні, – пробурмотіла Іришка, опустивши очі. – Ми не хотіли, щоб нас хтось бачив. Наодинці краще виходить. А тут такий фон гарний – ми всі перегляди світу зберемо.

– І кілька моїх дизлайків, – закотив очі Ярик. – То що? Дати вам ще пару хвилин? Ми вже не поспішаємо.

Діти перезирнулися, а близнюки знизали плечима, не зрозумівши – жарт це чи ні.

– Ні, ми вже закінчили, – Іришка нерішуче зробила крок до братів, і цей жест здався Ярославу дивним.

Він навіть розгубився: невже вона його боїться? У нього й думки не було на них кричати, тим паче – карати. Тиснути на совість – ось його метод. Так робила його мама, і це завжди спрацьовувало. Не треба було й голос підвищувати: досить дати відчути, наскільки неправильно вони вчинили.