Розділ 35

З самого ранку день видався спекотним, і вже близько одинадцятої старші загони вирушили на пляж. Сонце пекло нещадно, відбиваючись у спокійній водній гладі й розігріваючи піщаний берег.

Вожаті вишикували дітей, перерахували, й лише потім дозволили заходити у воду. Цього разу контроль був трохи м’якшим, але підлітків усе одно рахували щохвилини. Найбільше уваги вимагав третій загін, хоча, як з’ясувалося, далеко не всім хотілося плюскатися в річці.

Тож вожаті розділилися: Вадим залишився у воді, а Ярослав розмістився на березі, граючи з дітьми в карти.

Юлі кортіло поплавати, і разом із подругою вона з розбігу кинулася в річку, здіймаючи бризки й наповнюючи пляж дзвінким сміхом.

Незабаром близнюки принесли м’яч, і почалася гра у водяний волейбол. Цього разу було легше – м’яч був спеціально для води, м’який і не бив по руках. Юля з радісним криком відбивала його, нарешті забувши про все на світі.

Згодом гра ускладнилася: хлопці почали заважати подругам, перехоплювали м’яч раніше, а потім просто відволікали їх як могли. І коли м’яч летів прямо в Юлю, вона вже виставила руки, готуючись зловити його, та не встигла – Паша схопив її за талію й відтягнув убік.

Вона пручалася, голосно сміючись, але вже було пізно – м’яч з плюскотом упав у воду й поплив далі за течією.

– Пусти! – вигукнула вона, але Паша тільки сильніше обійняв її, удаючи, що ось-ось кине назад у воду.

– Боїшся пірнати? Макіяж змиється? – піддражнив він, примружившись.

– Нічого я не боюся! – насупилася Юля, відчувши, як у грудях защеміло від його слів.

– Тоді лети! – весело вигукнув Паша й, підкинувши її вгору, відпустив.

Вона не встигла зреагувати – з шумом занурилася у воду. Глибина тут була трохи вище пояса, але все сталося так раптово, що вона інстинктивно затулила ніс пальцями. Якби хтось із вожатих побачив – Паші дуже дісталося б. Хоч хлопці між собою так і жартували, але до дівчат зазвичай не лізли.

Юля виринула, відкидаючи мокре волосся назад, розплющила очі й озирнулася. Спочатку все розпливалося, але зір поступово прояснився.

– Ти за це поплатишся! – пискнула вона, обдаючи Пашу водою. Це, звісно, не було страшним покаранням, але злість не давала їй просто змовчати.

– Я знаю, як допомогти, – усміхнувся Паша й знову рвонув до неї. За мить вони обидва зникли під водою.

Він міцно тримав її в обіймах, а вона не встигла вдихнути перед зануренням, і тепер щосили пручалася, жадаючи ковтка повітря. У воді її обличчя зненацька опинилося зовсім близько до його – здалося, ніби він хотів її поцілувати. Юля м’яко відштовхнула його й виринула на поверхню.

Там вловила пильний погляд Вадима – він явно рахував секунди, перевіряючи, чи не втопилися вони часом. Переконавшись, що все гаразд, вожатий знову зосередився на своєму загоні, який веселився та розбризкував воду навсібіч.

Юля раптом вирішила, що з неї досить. Купатися більше не хотілося. Після того, що сталося з Пашею, їй стало ніяково. Він, здається, розраховував на більше, але вона не могла відповісти йому взаємністю. Якщо раніше вона ще вагалася, то тепер усе усвідомила напевно.

Вийшовши на берег, Юля накинула парео й повільно пішла вздовж пляжу, дозволяючи сонцю висушувати краплі води на шкірі. Незабаром її увагу привернули напружені обличчя Ярослава та Міли – вони щось виглядали. Ярослав безрезультатно телефонував комусь, а потім різко махнув рукою в бік води.

Юля відчула, як серце стискається від тривоги, і підійшла ближче.

– Щось трапилося? – запитала вона, стримуючи хвилювання.

– Ага, зникли троє дітей, – буркнув Ярослав, навіть не глянувши на неї. – Валик, Гліб та Іришка. Ти їх не бачила?

– Ні… – розгублено відповіла Юля. – Може, допомогти пошукати?

– Сиди тут, – відмахнулася Міла. – Підмогу вже знайшли.

До них підійшли близнюки – в таких справах вони були спритні, і Ярослав їм довіряв. Юлі залишалося тільки відійти, хоча вона продовжувала прислухатися до кожного слова.

– Може, вони назад до табору подалися? – припустив Петя, витираючи плечі рушником.

– Ні, я вже дзвонив – усе перевірили, – відповів Ярослав, нервово відкидаючи назад мокре волосся. – Ходімо, треба їх знайти, поки знову в якусь халепу не вскочили.

– Та не переймайся так, – фиркнув Петя. – Сам же постійно тікав і нічого – повертався.

– Ну ти й порівняв… – Ярослав похитав головою, навіть не намагаючись приховати роздратування.

Невдовзі пошукова група залишила пляж, а Юля стояла на березі, не знаходячи собі місця. Вона сподівалася, що з дітьми все гаразд, а Ярославу вдасться уникнути серйозних неприємностей, адже зникнення дитини в таборі може обернутися кримінальною відповідальністю. Але вона нічим не могла йому допомогти… Та й не хотіла зайвий раз лізти зі своїми запитаннями.

Залишалося тільки чекати.