Розділ 33

Ярослав заскочив до свого будиночка й одразу натрапив на щасливі фізіономії Ріка та Вадима. Ті розвалилися на ліжку й жували якесь печиво. Побачивши його футболку, заляпану зеленою фарбою, залилися диким реготом.

– Я ж казав! – пирснув Вадим, задихаючись від сміху.

– Блін, Ярику! – простогнав Рік, тримаючись за живіт. – Ти не міг придумати іншого жарту? Я був упевнений, що ти не поведешся! А ти ще й скористався ситуацією.

– Зате спрацювало! Ти мені ще сотку винен, не забув? – нагадав Вадим і глянув на Ярослава: – Як ти взагалі повірив, що нас із ним викликали? Та ще й просто так.

– Ідіоти, я мамку облив! – випалив Ярик.

Хлопці зареготали ще голосніше – каталися по ліжку, трималися за животи. Рік сповз на підлогу, витираючи сльози, а Вадим гатив кулаком по матрацу. Печиво сипалося на ковдру, але їм було байдуже.

– Як ти ще живий?! – просичав крізь сміх Рік.

– А знаєте що… – фиркнув Ярослав, проходячи до шафи. – Я вам навіть мститися не буду. Посміялися – й досить.

Він дістав чисту футболку та почав переодягатися. У душ можна було не йти – наскільки він бачив, крім футболки нічого не забруднилося, а пляму на скроні він одразу витер серветкою. Заплямовану футболку він кинув у тазик, витягнув п’ятилітрову пляшку й почав наливати туди воду.

У якийсь момент пляшка вислизнула з рук.

– Ярику! Тонемо! – заверещав Вадим.

– «Ярик, бачок потік», – в той же момент додав Рік.

Ярослав закотив очі, хоча сам уже сміявся. Цей день точно запам’ятається надовго. Він і гадки не мав, що застане цих двох у себе, бо Юлю вже запросив... Якщо вона справді прийде, він винесе їх звідси на руках, аби тільки залишитися з нею наодинці.

І його молитви були почуті: Рік раптом заявив, що йому треба у свою кімнату, і потягнув Вадима на вулицю. Потім, як завжди, в них знайшлися якісь справи, і повертатися вони не збиралися.

Залишившись на самоті, Ярослав узяв мило й почав терти футболку. Пляма потроху зникала. Замочивши її в мильній воді, він вирішив залишити її відмокати. Тим часом підійшов до дзеркала, поправив темне волосся – і в ту ж мить пролунав стукіт у двері. Серце забилося частіше, долоні спітніли. Це точно не його колеги – ті зазвичай вриваються без попередження. Значить, це вона.

На порозі дійсно стояла Юля і посміхалася.

– Заходь, – сказав він, ступаючи вбік.

Вона зайшла й оглянулася.

– Все гаразд? Мама не дуже кричала?

– Та ні, – усміхнувся він, непомітно засовуючи ногою тазик під стіл. – Вона відхідлива. Кубик узяла?

Якби вона й забула, він би не надто засмутився. Але ні – в руках вже тримала головоломку.

Хоча в ту мить Ярослав думав зовсім не про кубик. Проклята сукня, що їй неймовірно пасувала, повністю вибила з голови причину її візиту.

Вони сіли на ліжко. Ярик узяв кубик і оглянув його: хрест вже був зібраний.

– Довго мучилася? – спитав він.

– Ні, не дуже, – зізналася Юля.

Ярослав кивнув і відразу перейшов до суті:

– Тепер треба зробити так, щоб ребра на цій стороні збігалися з центральними елементами на інших, – він повільно повертав кубик. – Шукаєш на верхньому шарі ті, що вже збігаються за кольором із центром бокової грані. Наприклад, ось цей, – він показав помаранчево-синій елемент.

– А є щось простіше? – насупилася Юля.

– Алгоритм, – знизав плечима Ярик і дістав телефон. У галереї швидко знайшов потрібну схему. І хоч вже давно не користувався ним, чомусь не видаляв.

На екрані були позначені рухи, і Юля взялася крутити кубик, періодично звіряючись з алгоритмом. Вона вагалася перед кожним поворотом, але Ярослав терпляче чекав, поки вона вловить принцип.

Двері раптово відчинилися, і Ярик ледь стримав зітхання. Це був Вадим, який навіть не здивувався, побачивши Юлю. Глянув на неї так, наче вона щодня тут буває.

– Привіт, – кинув він на ходу й завалився на своє ліжко. Дістав телефон і відразу поринув у нього з головою.

Якби Юля не була так зосереджена, вона, можливо, відразу б пішла. Але залишалося зовсім трохи – більша частина кубика вже була на місці.

Ярик краєм ока впіймав погляд Вадима й ледь помітно кивнув у бік дверей. Він мусив його послухатися – скільки разів Ярослав залишав їм з Діаною кімнату, тепер черга Вадима. Той лише усміхнувся й постукав пальцем по скроні, мовляв, дурна ідея.

Ярослав сидів боком до Юлі й побачив, як вона раптом опустила очі. Вона все ж таки помітила жест Вадима, але не показувала цього.

– Я, мабуть, піду, – сказала дівчина й хотіла встати, але Ярослав мимоволі взяв її за руку. Вперше дозволив собі доторкнутись до неї відкрито.

– Сиди. Я все одно йду, – заперечив Вадим і швидко вийшов із кімнати.

– Мені тут не можна бути? – Юля повернулася до нього. Тепер вони сиділи обличчям один до одного.

– Можна. Тим більше ми нічого забороненого не робимо. Але моя мама вважає інакше, – усміхнувся він.