Розділ 32

Повернувшись з яблуневого саду, Ярослав пішов до своєї кімнати. Швидко перевдягнувся, а одяг, у якому збирав урожай, закинув на окрему полицю – потім випере.

Вмостившись на ліжку, він усе ще відчував запах яблук, змішаний з ароматом зелені й прохолодного вечірнього вітру. Залучити підлітків до роботи виявилося чудовою ідеєю. Вони навіть влаштували змагання – хто перший наповнить відро. І чому ніхто раніше не здогадався про це?

Незважаючи на добре проведений час, думки Ярика постійно поверталися до безглуздого жарту Ріка. Той же знав, що Ярослав боїться змій, і все одно не втримався.

До кімнати зайшов Вадим, і погляд Ярика одразу впав на його шкарпетки з написом: «Весь світ у моїх ніг».

– І справді, – прокоментував Ярослав із лукавою усмішкою.

– Ну, як пройшло? – поцікавився Вадим, витираючи вологе волосся рушником. Схоже, вже встиг збігати до душу.

– Пройшло, – похитав головою той. – Клятий день жартів… Де Рік змія взяв?

– Я йому дав.

– Не сумніваюся, – гмикнув Ярослав. – Чоловіча дружба і таке інше… – він замовк, не побачивши підступу. – Але я ледь у штани не наклав. Я ж їх до смерті боюся… Якось одна мало не вкусила.

Тільки закінчивши, він помітив, що Вадим дивиться на нього з дивним виразом обличчя – ніби щось хотів сказати, але відклав до слушного моменту.

– Змія я йому приніс. Зрозуміло?

– Звільни мене від подробиць про свого змія, – махнув рукою Ярик. – То ти теж брав у цьому участь?

– Ага. Шкода, сам не бачив, як це було.

– Ви налякали пів загону.

– Упевнений, вони посміялися, – заявив Вадим, вмощуючись на ліжко. – До дискотеки діти сидітимуть по кімнатах. Тож маєш годину життя для себе.

– Завжди мріяв почути ці слова, – відповів Ярослав і рефлекторно поплескав долонею під подушкою, а тоді згадав, що кубик залишився в Юлі. Тепер йому й зайнятися нічим.

Трохи подумавши, він вирішив, що з помстою зволікати не варто. Попрямував до дверей, але в останню мить почув важке зітхання Вадима:

– Нас із Ріком твоя мама до себе викликає. Це ти їй доповів?

– Що? Ні, звісно! – насупився Ярослав.

Вийшовши з будиночка, він рушив на склад, де зберігався лук. Ідея промайнула блискавкою і вже не відпускала. Часу вистачало: директорка табору читає нотації не менше пів години. А значить, він встигне взяти лук, знайти кілька кульок і піти до кінозалу, де валялися такі потрібні матеріали.

Змішавши фарбу з водою, він отримав доволі густу масу та обережно залив її у кульку. Якщо все піде за планом – ті жартівники будуть такими ж зеленими, як і та змія. Зловтішно усміхаючись, Ярослав вирушив до корпусу, де перебувала його мама. Під навісом він прикріпив кульку з фарбою, а сам сховався за рогом, приблизно за кілька метрів від виходу. Стріла вже була напоготові – тупа, спеціально для таких витівок. Навіть якщо промахнеться – не ранить, а от кулька гарантовано лусне.

– Що ти замислив? – несподівано налетіла на нього Юля.

Ярослав на мить забув про свою помсту, роздивляючись дівчину. Сьогодні вона виглядала трохи інакше – яскравіший макіяж, облягаюча сукня, що підкреслювала фігуру. Схоже, вже підготувалася до дискотеки.

– Розіграш. День жартів ще не закінчився, – відповів він, зосереджено втупившись у двері.

Ярик натягнув тятиву й прицілився. Але рука швидко почала німіти – чекати доводилося довше, ніж він розраховував.

– Воно того варте? – нервово прошепотіла Юля.

Вона помовчала, а тоді додала:

– До речі, близнюки хотіли влаштувати щось подібне в нашій із Настею кімнаті. Паша зізнався, що якби ми зайшли – нам би на голову впав... шарик, наповнений водою.

– Ну хоча б з водою. А я хочу зробити з Ріка орка. Навіть якщо на один день.

У цю мить він помітив рух за вікном – на сходах промайнула тінь. Хтось спускався з другого поверху. Двері відчинилися, і він випустив стрілу. Усвідомлення помилки прийшло лише тоді, коли стріла пробила кульку, і зелена жижа вилилася на його матір.

– Та твою ж... – скривився Ярослав. – От і все. Мені кінець.

Юля прикрила рот долонями, не знаючи, як реагувати.

– Тебе не бачили, – швидко прошепотів він. – Іди, поки не пізно. А то ще подумають, що ти співучасниця.

Юля вагалася, але врешті кивнула.

– Якщо я виживу, прийдеш до мене в кімнату? – запитав він, раптово забувши про все. – Кубик будемо збирати... Ми ж так рідко бачимося.

– Зайду, – посміхнулася вона.

Одне-єдине слово – а скільки сил додало. Проте цю ідилію зруйнував голос його мами.

– Іроди! Я вас дістану! – її крик луною прокотився по всьому табору.

Ярослав важко ковтнув. Все було в зеленій фарбі: і бордове волосся, яке вона вкладала, мабуть, годину, і строгий чорний костюм, і елегантні бежеві туфлі.

Він міг би втекти, але розумів, що тоді вона почне шукати винного, а таке йому не треба. Тож просто вийшов до неї. Навіть лука не сховав – хай сама все зрозуміє.